Аксіологічні основи педагогіки випливають із напряму філософії про цінності – «аксіологію». Фахівці зазначають, що «ціннісний погляд» на дійсність утвердився в науці досить ґрунтовно та широко. У зв'язку з цим його найчастіше вважають практично домінуючим напрямом у питанні дослідницьких проектів у гуманітарному навчанні. Це пов'язано з тим, що у реальному бутті й у природі цінності представлені вигляді специфічної призми, крізь яку переломлюються ті чи інші соціально-психологічні явища. У зв'язку з цим аксіологічний підхід у педагогіці дозволяє досить точно виявити функціональну спрямованість, значимість різноманітних соціальних явищ.
Додаток аналізованого методу до вивчення освітніх явищ і процесів, в такий спосіб, цілком природним. Як вважають сучасні вчені та практики, цінностями визначається сутність освіти та виховання людини в тому числі.
Аксіологічний підхід вводиться в освітній процес без нав'язування та тиску. Це досягається використанням різних ціннісних орієнтирів у духовно-прагматичну структуру ставлення людини себе самому, природі, іншим людям. І тут вихователь непросто застосовує аксіологічний підхід як «презентацію» цінностей, а формує умови їхнього розуміння разом із учнями.
Цінністю вважається внутрішній, освоєний на емоційному рівні суб'єкта орієнтир своєї діяльності. Аксіологічний підхід змістовно зумовлений як історично, і соціально. У процесі розвитку етносів загалом і людини, зокрема, відбувалися зміни у сфері ставлення людей до навколишньої дійсності, до себе, інших, до своєї праці як до необхідного прийому самореалізації. Разом із цим змінювалися напрями відносин, які визначали свідомість. Безперечний зв'язок ціннісних пріоритетів з людиною, змістом її діяльності та всього життя, які протікають у певному етнічному та культурному контексті. Наприклад, у давнину пріоритетними цінностями вважалися краса, гармонія, істина. З настанням епохи Відродження у системі стали домінувати такі поняття, як добро, свобода, щастя, гуманізм. Існують і специфічні Так, наприклад, відома «тріада» суспільної свідомостіу дореволюційній Росії: народ, православ'я, монархія.
Для сучасного суспільствапріоритетними можна назвати такі цінності, як працю, життя, сім'я, колектив, людина, батьківщина. Актуальне моделювання аксіологічного підходу можливе з урахуванням «міжціннісних» відносин. У сучасному світічасто маніфестується цінність, похідна від передових смислових конструкцій – соціальна мобільність. З її формуванням деякі фахівці пов'язують надії на вихід суспільства із кризи. Натомість педагоги звертають увагу на специфіку загальнолюдських та національних цінностей.
Аксіологія (від грец. axia - цінність та logos - вчення) - філософське вченняпро природу цінностей і структуру ціннісного світу, цілі та зміст освіти, форми і методи навчання, способи організації педагогічного процесу та шкільного життя. Успіхи у сфері освіти значною мірою забезпечуються синтнзом наукових знань у галузі людинознавства. Сенс аксіологічного підходу може бути розкритий через систему аксіологічних принципів, до яких належать:
· рівноправність філософських поглядів у рамках єдиної гуманістичної системи цінностей за збереження різноманітності їх культурних та етнічних особливостей;
· рівнозначність традицій та творчості, визнання необхідності вивчення та використання навчань минулого та можливості духовного відкриття у сучасному та майбутньому;
· Рівність людей, соціокультурний прагматизм замість демагогічних суперечок про засади цінностей; діалог та подвижництво замість месіанства та індиферентності.
Ці принципи дозволяють спільно працювати різним наукам та течіям, шукати оптимальні рішення. Категорія цінності застосовна до світу людини та суспільству. Поза людиною і без людини поняття цінності існувати не може. Цінності не первинні, вони похідні від співвідношення світу та людини, підтверджуючи значущість того, що створила людина у процесі історії. У суспільстві будь-які події однак значимі, будь-яке явище виконує ту чи іншу роль. Однак до цінностей відносяться лише позитивно значущі події та явища, пов'язані із соціальним прогресом.
Ціннісні характеристики відносяться як до окремих подій, явищ життя, культури та суспільства в цілому, так і до суб'єкта, що здійснює різні видитворчу діяльність. У процесі творчості створюються нові цінні предмети, блага, а також розкривається та розвивається творчий потенціал особистості. Отже, саме творчість створює культуру та гуманізує світ. З огляду на те, що творчість є відкриття чи творення нових, невідомих раніше цінностей, воно, створюючи навіть одноціннісний; предмет, водночас збагачує і людини, розкриває у ньому нові здібності, прилучає його до світу цінностей і включає складну ієрархію світу.
Аксіологічні характеристики педагогічної діяльності відбивають її гуманістичний зміст. Педагогічні цінності - це ті її особливості, які служать орієнтирами його соціальної та професійної активності, спрямованої на досягнення гуманістичних цілей, вони є нормами, що регламентують педагогічну діяльність і виступають як пізнавально-діюча система, яка служить сполучною ланкою між сформованим суспільним світоглядом в галузі освіти та діяльністю педагога. В основі педагогічної аксіології лежить розуміння та утвердження цінності людського життя, виховання та навчання, педагогічної діяльності та освіти в цілому.
Значну цінність є ідея гармонійно розвиненої особистості, пов'язана з ідеєю справедливого суспільства, яке здатне забезпечити людині умови для максимальної реалізації своїх можливостей. Ця ідея визначає ціннісні орієнтації культури та орієнтує особистість в історії, суспільстві, діяльності
Опанування педагогічними цінностями здійснюється у процесі педагогічної діяльності. Широкий діапазон педагогічних цінностейвимагає їх класифікації та впорядкування, що дозволить надати їх статус у загальній системі педагогічного знання
Цінності, пов'язані з утвердженням особистістю своєї ролі у соціальному та професійному середовищі (суспільна значимість праці педагога, престижність педагогічної діяльності, визнання професії найближчим особистим оточенням);
цінності, що задовольняють потребу у спілкуванні та розширюють його коло (спілкування з дітьми, колегами, референтними людьми, переживання дитячої любові та прихильності, обмін духовними цінностями.);
Цінності, що орієнтують на саморозвиток творчої індивідуальності (можливості розвитку професійно-творчих здібностей, залучення до світової культури, заняття улюбленим предметом, постійне самовдосконалення);
Цінності, що дозволяють здійснити самореалізацію (творчий, варіативний характер праці педагога, романтичність та захоплюючість педагогічної професії, можливість допомоги соціально неблагополучним дітям);
цінності, що дозволяють задовольняти прагматичні потреби (можливості отримання гарантованої державної служби, Оплата праці та тривалість відпустки, службове зростання).
Самодостатні цінності - це цінності-мети, що включають творчий характер праці педагога, престижність, соціальну значимість, відповідальність перед державою, можливість самоствердження, любов та прихильність до дітей. Цінності цього служать основою розвитку особистості та вчителя, і учнів, відбивають державну освітню політику та рівень розвитку самої педагогічної науки. Цінності-кошти - це три взаємопов'язані підсистеми:
· Власне педагогічні дії, спрямовані на вирішення професійно-освітніх та особистісно-розвивальних завдань (технології навчання та виховання);
· Комунікативні дії, що дозволяють реалізувати особистісно-і професійно-орієнтовані завдання (технології спілкування);
· Події, що відображають суб'єктну сутність педагога, які інтегративні за своєю природою, так як поєднують всі три підсистеми дій в єдину аксіологічну функцію.
Цінності-кошти поділяються на групи: як цінності-відносини, цінності-якості та цінності-знання.
· Цінності-відносини забезпечують педагогу доцільне та адекватне побудова педагогічного процесу та взаємодії з його суб'єктами. Ціннісне ставлення до педагогічної діяльності, що задає спосіб взаємодії педагога з учнями, відрізняється гуманістичною спрямованістю.
· Цінності-якості, оскільки саме в них проявляються сутнісні особистісно-професійні характеристики педагога: взаємопов'язані індивідні, особистісні, статусно-рольові та професійно-діяльні якості. Дані якості виявляються похідними від розвитку прогностичних, комунікативних, креативних (творчих), емпатійних, інтелектуальних, рефлексивних і інтерактивних здібностей.
· Цінності-знання - це психолого-педагогічні та предметні знання, ступінь їх усвідомлення, вміння здійснити їх відбір та оцінку на основі концептуальної особистісної моделі педагогічної діяльності.
Названі групи педагогічних цінностей утворюють аксіологічну модель, у якій ценности-мети визначають ценности-средства, а ценности-отношения залежить від ценностей-целей і ценностей-качеств, тобто. вони функціонують як єдине ціле. Аксіологічне багатство педагога визначає ефективність та цілеспрямованість відбору та збільшення нових цінностей, їх перехід у мотиви поведінки та педагогічні дії. Здійснюючи пошук шляхів реалізації цілей педагогічної діяльності, педагог обирає свою професійну стратегію, зміст якої становить розвиток себе та інших. Отже, цінності-мети відображають державну освітню політику та рівень розвитку самої педагогічної науки. Цінності-кошти формуються в результаті оволодіння теорією, методологією та педагогічними технологіями, складаючи основу професійної освітипедагога. Розрізняють особистісні, групові та соціальні педагогічні цінності.
Особистісно-педагогічні цінності виступають як соціально-психологічні освіти, в яких відображаються цілі, мотиви, ідеали, установки та інші світоглядні характеристики особистості вчителя, що становлять у своїй сукупності систему його ціннісних орієнтацій. Аксіологічне «Я» як система ціннісних орієнтацій містить не тільки когнітивні, а й емоційно-вольові компоненти, що відіграють роль її внутрішнього орієнтиру. У ньому асимільовані як соціально-педагогічні, так і професійно-групові цінності, які є основою індивідуально-особистісної системи педагогічних цінностей.
Соціально-педагогічні цінності відбивають характер і змістом тих цінностей, які функціонують у різних соціальних системах, виявляючись у свідомості. Це сукупність ідей, уявлень, норм, правил, традицій, які регламентують діяльність суспільства на сфері освіти.
Зі зміною соціальних умов життя, розвитком потреб суспільства та особистості трансформуються і педагогічні цінності. Так, в історії педагогіки простежуються зміни, пов'язані зі зміною схоластичних теорій навчання на пояснювально-ілюстративні та пізніше на проблемно-розвиваючі. Посилення демократичних тенденцій призводило до розвитку нетрадиційних форм та методів навчання. Суб'єктивні ж сприйняття та присвоєння педагогічних цінностей визначаються багатством особистості вчителя, спрямованістю його професійної діяльності.
Висновок
Аксіологічний підхід органічно притаманний гуманістичної педагогіці, оскільки людина розглядається у ній як найвища цінність нашого суспільства та самоціль у суспільному розвиткові. У зв'язку з цим аксіологія, що є більш загальною по відношенню до гуманістичної проблематики, може розглядатися як основа нової філософії освіти і методології сучасної педагогіки.
У центрі аксіологічного мислення знаходиться концепція взаємозалежного світу, що взаємодіє. Вона стверджує, що наш світ – це світ цілісної людини, тому важливо навчитися бачити те спільне, що не лише поєднує людство, а й характеризує кожну окрему людину.
Одним із найбільш значущих висновків, що випливають із осмислення культурно-гуманістичних функцій освіти, є його загальна спрямованість на гармонійний розвиток особистості, яке є призначення, покликання та завдання кожної людини. При цьому кожен компонент освітньої системи робить свій внесок у вирішення гуманістичної мети освіти. Реалізація культурно-гуманістичних функцій освіти ставить також проблему розробки та впровадження нових технологій навчання та виховання, які допомогли б подолати безособистісність освіти, її відчуження від реального життя.
Для розробки технологій часткового оновлення методів та прийомів навчання та виховання недостатньо. Необхідний розвиток творчої індивідуальності та інтелектуально-моральної свободи особистості, у спільному особистісному зростанні педагога та учнів.
Сьогодні, коли перед казахстанською освітою стоїть одна з найважливіших проблем інтегрування до загальноєвропейського освітнього простору, не втрачаючи при цьому власної специфіки, звернення до аксіологічних аспектів у навчанні пов'язане також із пошуком вирішення проблем підвищення продуктивності процесу навчання та його аксіологічної складової.
На нашу думку, розробка та впровадження у зміст навчання аксіологічних установок, обґрунтування аксіологічних принципів, за допомогою яких процес навчання буде обумовлений нормативно-ціннісними категоріями, розробка цілісного аксіологічного підходу у продуктивному навчанні дозволить "реанімувати" традиційні для казахстанської свідомості світоглядні позиції та його систем ціннісні засади.
Ціннісне ставлення людини до світу - це першооснова, конститутивне ядро складу людини як індивіда, і як інтегрованого члена спільноти.
До визначення сутності людини слід відноситися з позицій її існування. Специфіка останнього полягає в тому, що воно знаходиться і розгортається на історично мінливому кордоні буття та цінності, сущого та належного, реальності та ідеалу, фактичності та нормативності тощо.
Питання про сутність людини потрібно, очевидно, розуміти і як проблему сенсу її існування, отже, її справжності, необхідності реалізації в бутті людини справжніх, не уявних цінностей.
Сьогодні все частіше вчені говорять про те, що ніколи ще системи цінностей, що сповідуються людством, державами, націями, соціальними групами, індивідами, не відігравали таку вирішальну роль у визначенні не просто змісту та спрямованості людської історії, а й того, чи матиме ця історія мати продовження або вона обірветься.
На наш погляд, неможливо вибудувати повноцінну навчально-виховну систему в рамках університету чи школи без розуміння того, що індивідуальна система ціннісних орієнтацій людини є найважливішою підсистемою особистості, що цінність будь-чого – об'єкта, явища, відносин – визначається його значимістю для суб'єкта , і тільки таким (суб'єктивним) чином існує.
Вона створюється і закріплюється всім життєвим досвідом людини, всією сукупністю її переживань, які виростають із її взаємодії із зовнішнім оточенням.
Ця система забезпечує стійкість особистості, наступність поведінки, визначає спрямованість потреб та інтересів. Цілісність, стійкість системи цінностей визначає зрілість особистості. Таким чином, цінності, виконуючи функцію перспективних стратегічних життєвих цілей та головних мотивів життєдіяльності, визначають моральні підвалини та принципи поведінки.
Тому будь-яке суспільство зацікавлене у тому, щоб люди дотримувалися тих, а чи не інших принципів поведінки, і людина неминуче виявляється об'єктом цілеспрямованого виховання. Метод виховання, прийнятий у цьому суспільстві, визначається, своєю чергою, що переважає у ньому системою цінностей.
Саме з впровадженням аксіологічного підходу до модернізації сучасного освітнього процесу в Казахстані ми зможемо зберегти свою національну самосвідомість, культуру та цінності, що є основним завданням освіти та виховання.
В основі даного підходу лежить філософська теорія цінностей, яка оформилася як самостійна наукова дисципліна у другій половині ХІХ ст., а у ХХ ст. відбулося широке звернення до теорії цінностей у різних сферах наукової думки, у тому числі у педагогіці, зокрема, в теорії виховання.
Для виховання в рамках аксіологічного підходу надзвичайно важливим є розуміння того, що світ цінностей об'єктивний, це - сама соціокультурна реальність, життя людини і суспільства. Цінності життя стають змістом виховання; образно кажучи, виховання вчить підростаюче покоління вирішувати проблему "як жити".
Проте цінності мають і особистісні прояви – ціннісні орієнтації (установки, переконання, інтереси, прагнення, бажання, наміри). Саме ціннісні орієнтації детермінують ставлення особистості до навколишнього світу та самої себе.
Виховання у системі педагогічної аксіології будується як процес освоєння цінностей, їх інтеріоризації. Він включає кілька етапів:
Одним із найскладніших питань виховної практики взагалі, і в рамках аксіологічного підходу зокрема, є питання про те, як виражається ціннісний результат виховання.
Існує кілька позицій у цьому питанні.
Освоєння цінностей безпосередньо залежить від їхнього усвідомлення вихованцями. Така позиція тяжіє до "пізнавальних" (епістемологічним) форм виховної діяльності: роз'яснень, бесід, дискусій.
Ступінь освоєння цінностей проявляється лише на рівні мотивів соціальної поведінки. Вихователі, які стоять на цій позиції, активно організують власну діяльність вихованців, створюють ситуації вибору, спонукання їх до ініціативних проявів та відповідальності.
Результат виховання на аксіологічному рівні пов'язаний із ціннісним ставленням вихованців. Ціннісне відношення має трикомпонентну структуру:
"Виховані діти - це діти, які вміють виявляти сенс у тому, що здатні виявляти ціннісний зміст у предметних ситуаціях, залучені до взаємодії зі світом на рівні цінностей, тому здатні самостійно вибудовувати власну поведінку та власне життя на рівні сучасної культури, в контексті якої вони народилися" .
Але теоретики аксіологічного підходу обережно оминають принципову проблему: систему яких цінностей має освоювати сучасне виховання як свій зміст? Одні автори пропонують орієнтуватися на світові цінності: Природа, Культура, Кохання, Сім'я, Праця, Свобода. Інші оперують найменуваннями рис особистості: духовність, творчість, співробітництво, відповідальність, толерантність, гуманізм. Нарешті, треті апелюють до гуманістичної філософії, де досягнуто згоди, що справді людське визначається трьома головними цінностями – Істина, Добро, Краса, які взаємодоповнюють та взаємообумовлюють одна одну. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що суспільна свідомість вже визнає неминучість перегляду старого соціокультурного змісту виховання, а сучасна педагогіка ще не готова побудувати ціннісні виховні орієнтири, що приймаються всіма.
Тому одним із першорядних завдань сучасної педагогіки є реалізація гуманістичного потенціалу освіти, утвердження ставлення до людини як найвищої цінності, суб'єкта пізнання та творчої діяльності.
Рішення її пов'язується, перш за все, з розглядом ціннісного (аксіологічного) підходу в освіті як методологічної основи сучасної педагогіки (Б.С. Гершунський, Є.В. Бондаревська, Н.Б. Крилова. Н.Д. Нікандров, 3. І.І. Равкін, Б. Т. Лихачов, В. А. Сластенін, І. П. Смирнов, Є. В. Ткаченка, Н. Є. Щуркова та ін). .
Аксіологічний підхід в освіті тільки починає визначатися та розвивається разом із науками, які його обґрунтували аксіологією та педагогічною аксіологією.
Зміст оціночно-цільового та дієвого аспектів життєдіяльності людини визначається спрямованістю особистості на осмислення, визнання, актуалізацію та створення матеріальних та духовних цінностей, що становлять культуру людства. Роль механізму зв'язку між практичним і пізнавальним підходами виконує ціннісний, або аксіологічний, підхід, який виступає своєрідним "мостом" між теорією та практикою. Ціннісний підхід дозволяє, з одного боку, вивчати явища з погляду закладених у них можливостей задоволення потреб людей, з другого - вирішувати завдання гуманізації суспільства.
Сенс ціннісного підходу у вихованні може бути розкритий через систему аксіологічних принципів, до яких належать:
рівноправність філософських поглядів у рамках єдиної гуманістичної системи цінностей за збереження різноманітності їх культурних та етнічних особливостей;
рівнозначність традицій та творчості, визнання необхідності вивчення та використання навчань минулого та можливості духовного відкриття у сучасному та майбутньому, взаємозбагачуючого діалогу між традиціоналістами та новаторами;
екзистенційна рівність людей, соціокультурний прагматизм замість демагогічних суперечок про засади цінностей, діалог та подвижництво замість месіанства та індиферентності.
Відповідно до ціннісного підходу, одним із першорядних завдань виховання та педагогіки в цілому – виявлення гуманістичної сутності науки, її ставлення до людини як до суб'єкта пізнання, спілкування та творчості. Освіта як компонент культури у зв'язку з цим набуває особливої значущості, оскільки є основним засобом розвитку гуманістичної сутності людини.
Цінність - значимість явищ дійсності, їх відповідність основним потребам суспільства та індивіда, окремих соціальних груп.
Ціннісні орієнтири - диференціювання (шкалювання) об'єктів за їх значимістю для даного індивіда, виявлення особистісного сенсу різних об'єктів, змістовна сторона спрямованості особистості, внутрішня основа її зовнішньої взаємодії з різними об'єктами.
Цінності соціальні - фундаментальні соціальні блага, що забезпечують функціонування та розвиток соціуму: світ, соціальна справедливість, дотримання людської гідності та створення гідних умов життя та духовного розвитку.
Цінності власними силами, принаймні основні їх, залишаються постійними різних етапах розвитку людського суспільства. Такі цінності, як життя, здоров'я, кохання, освіта, праця, світ, краса, творчість тощо, приваблювали людей за всіх часів. Ці цінності, що несуть у собі гуманістичний початок, витримали перевірку у практиці світової історії. В умовах демократичного перетворення казахстанського суспільства мова тому повинна йти не про винахід якихось нових цінностей, а насамперед про їхнє переосмислення та переоцінку.
Порівняння успіхів в освіті в різних країнах показує, що вони є наслідком розвитку філософії освіти в цих країнах, а також ступенем її "вростання" в педагогічну теорію та практику. Сучасна європейська школа та освіта у своїх основних рисах склалися під впливом філософсько-педагогічних ідей, які були сформульовані Я.А. Коменським, І.Г. Песталоцці, Ф. Фребелем, І.Ф. Гербартом, А. Дістервегом, Дж. Дьюї та іншими класиками педагогіки. Їхні ідеї лягли в основу класичної моделі освіти, яка протягом XIX-XX ст. еволюціонувала і розвивалася, залишаючись тим не менш незмінною у своїх основних характеристиках: цілях та змісті освіти, формах та методах навчання, способах організації педагогічного процесу та шкільного життя.
Педагогіка у першій половині XX в. мала у своїй основі низку ідей, які в даний час втратили своє значення, чому і зазнали гострої критики. В основу способів побудови навчальних предметів було покладено ідею послідовного накопичення знань. Серед форм навчання пріоритет набула класно-урочної системи викладання.
Починаючи з б0-х років. вітчизняна культуразбагатилася ідеями діалогу, співробітництва, спільної дії, необхідності розуміння чужої точки зору, поваги до особистості. Переорієнтація сучасної педагогіки на людину та її розвиток, відродження гуманістичної традиції є найважливішими завданнями, поставленими самим життям. Їхнє рішення вимагає в першу чергу розробки гуманістичної філософії освіти, яка виступає як методологія педагогіки.
Виходячи з цього, методологію педагогіки слід розглядати як сукупність теоретичних положень про педагогічне пізнання та перетворення дійсності, що відображають гуманістичну сутність філософії освіти.
Однак, як відомо, наукове пізнання, у тому числі й педагогічне, здійснюється не лише через любов до істини, а й з метою повного задоволення соціальних потреб. У зв'язку з цим зміст оціночно-цільового та дієвого аспектів життєдіяльності людини визначається спрямованістю активності особистості на осмислення, визнання, актуалізацію та створення матеріальних та духовних цінностей, що становлять культуру людства.
Роль механізму зв'язку між практичним і пізнавальним підходами виконує аксіологічний, або ціннісний, підхід, який виступає своєрідним "мостом" між теорією та практикою. Він дозволяє, з одного боку, вивчати явища з погляду закладених у них можливостей задоволення потреб людей, з другого - вирішувати завдання гуманізації суспільства.
Сенс аксіологічного підходу може бути розкритий через систему аксіологічних принципів, до яких належать:
Відповідно до цієї методології, одне з першорядних завдань - виявлення гуманістичної сутності науки, у тому числі і педагогіки, її ставлення до людини як до суб'єкта пізнання, спілкування та творчості. Освіта як компонент культури у зв'язку з цим набуває особливої значущості, оскільки є основним засобом розвитку гуманістичної сутності людини.
Аксіологічний підхід органічно притаманний гуманістичної педагогіці, оскільки людина розглядається у ній як найвища цінність нашого суспільства та самоціль у суспільному розвиткові. У зв'язку з цим аксіологія, що є більш загальною по відношенню до гуманістичної проблематики, може розглядатися як основа нової філософії освіти і методології сучасної педагогіки.
У центрі аксіологічного мислення знаходиться концепція взаємозалежного світу, що взаємодіє. Вона стверджує, що наш світ – це світ цілісної людини, тому важливо навчитися бачити те спільне, що не лише поєднує людство, а й характеризує кожну окрему людину. Гуманістична ціннісна орієнтація, образно кажучи, - "аксіологічна пружина", яка надає активність усім іншим ланкам системи цінностей.
Гуманістично орієнтована філософія освіти – це стратегічна програма якісного оновлення освітнього процесу на всіх його щаблях. Її розробка дозволить встановити критерії оцінки діяльності установ, старих та нових концепцій освіти, педагогічного досвіду, помилок та досягнень. Ідея гуманізації передбачає здійснення принципово іншої спрямованості освіти, пов'язаної не з підготовкою "знеособлених" молодих кваліфікованих кадрів, а з досягненням результативності у загальному та професійному розвитку особистості.
Гуманістична спрямованість освіти змінює звичні уявлення про його мету як формування "систематизованих знань, умінь та навичок". Саме таке розуміння мети освіти спричинило його дегуманізацію, яка виявилася у штучному поділі навчання та виховання. В результаті політизації та ідеологізації навчальних програм та підручників виховне значення знань виявилося розмитим, відбулося їх відчуження. Ні середня, ні вища школа не стали трансляторами загальнолюдської та національної культури. Багато в чому дискредитовано ідею трудового виховання, оскільки вона була позбавлена морально-естетичної сторони. Система освіти, що склалася, всі зусилля спрямовувала на те, щоб пристосувати вихованців до обставин життя, вчила їх миритися з нібито неминучими труднощами, але не вчила гуманізувати життя, змінювати його за законами краси. Сьогодні стало очевидним, що від змісту та характеру спрямованості особистості залежить вирішення соціальних та економічних проблем, безпека людини і навіть існування всього людства.
Ідея гуманізації освіти, що є наслідком застосування аксіологічного підходу в педагогіці, має широке філософсько-антропологічне та соціально-політичне значення, оскільки від її вирішення залежить стратегія громадського руху, яка може або гальмувати розвиток людини та цивілізації, або сприяти йому. Сучасна система освіти може зробити свій внесок у становлення сутнісних сил людини, її соціально - цінних світоглядних та моральних якостей, які необхідні в майбутньому. Гуманістична філософія освіти спрямована на благо людині, на створення екологічної та моральної гармонії у світі.
Категорія цінності стала предметом філософського осмислення у вітчизняній науці, починаючи з 60-х років. XX століття, коли зріс інтерес до проблем людини, моралі, гуманізму, до суб'єктивного чинника загалом. Категорія цінності застосовна до світу людини та суспільству. Поза людиною і без людини поняття цінності існувати не може, оскільки воно є особливим людським типом значущості предметів і явищ. Цінності не первинні, вони похідні від співвідношення світу та людини, підтверджуючи значущість того, що створила людина у процесі історії. У суспільстві будь-які події однак значимі, будь-яке явище виконує ту чи іншу роль. Однак до цінностей відносяться лише позитивно значущі події та явища, пов'язані із соціальним прогресом.
Ціннісні характеристики відносяться як до окремих подій, явищ життя, культури та суспільства в цілому, так і до суб'єкта, який здійснює різні види творчої діяльності. У процесі творчості створюються нові цінні предмети, блага, а також розкривається та розвивається творчий потенціал особистості. Отже, саме творчість створює культуру та гуманізує світ. Гуманізуюча роль творчості визначається ще й тим, що його продукт ніколи не буває реалізацією лише однієї цінності. З огляду на те, що творчість є відкриття чи творення нових, невідомих раніше цінностей, воно, створюючи навіть " одноціннісний " предмет, водночас збагачує і людини, розкриває у ньому нові здібності, прилучає його до світу цінностей і включає у складну ієрархію цього світу .
Цінність тієї чи іншої об'єкта визначається процесі його оцінки особистістю, яка виступає засобом усвідомлення значущості предмета задоволення її потреб. Принципово важливо зрозуміти різницю між поняттями цінності та оцінки, яка полягає в тому, що цінність є об'єктивною. Вона складається у процесі соціально-історичної практики. Оцінка ж виражає суб'єктивне ставлення до цінності і тому може бути істинною (якщо вона відповідає цінності) та хибною (якщо вона цінності не відповідає). На відміну від цінності оцінка може бути не лише позитивною, а й негативною. Саме завдяки оцінці відбувається вибір предметів, потрібних та корисних людиніта суспільству.
Розглянутий категоріальний апарат загальної аксіології дозволяє звернутися до педагогічної аксіології, суть якої визначається специфікою педагогічної діяльності соціальною роллюта особистісно утворюючими можливостями. Аксіологічні характеристики педагогічної діяльності відбивають її гуманістичний зміст.
Педагогічні, як і будь-які інші духовні цінності стверджуються в житті не спонтанно. Вони залежать від соціальних, політичних, економічних відносин у суспільстві, які багато в чому впливають на розвиток педагогіки та освітньої практики. Причому ця залежність не механічна, оскільки бажане й необхідне лише на рівні суспільства нерідко вступають у протиріччя, що дозволяє конкретна людина, педагог через свій світогляд, ідеалів, обираючи способи відтворення та розвитку культури.
Педагогічні цінності являють собою норми, що регламентують педагогічну діяльність і виступають як пізнавально-діюча система, яка служить опосередковуючим і сполучною ланкою між сформованим суспільним світоглядом у галузі освіти та діяльністю педагога. Вони, як та інші цінності, мають синтагматичний характер, тобто. формуються історично та фіксуються у педагогічній науці як форма суспільної свідомості у вигляді специфічних образів та уявлень. Опанування педагогічними цінностями здійснюється у процесі педагогічної діяльності, у ході якої відбувається їх суб'єктивація. Саме рівень суб'єктивації педагогічних цінностей є показником особистісно-професійного розвитку педагога.
Зі зміною соціальних умов життя, розвитком потреб суспільства та особистості трансформуються і педагогічні цінності. Так, в історії педагогіки простежуються зміни, пов'язані зі зміною схоластичних теорій навчання на пояснювально-ілюстративні та пізніше на проблемно-розвиваючі. Посилення демократичних тенденцій призводило до розвитку нетрадиційних форм та методів навчання.
Суб'єктивні ж сприйняття та присвоєння педагогічних цінностей визначаються багатством особистості вчителя, спрямованістю його професійної діяльності. Педагогічні цінності розрізняються за рівнем свого існування, який може стати основою їхньої класифікації. Використовуючи цю основу, виділимо
Особистісно-педагогічні цінності виступають як соціально-психологічні освіти, в яких відображаються цілі, мотиви, ідеали, установки та інші світоглядні характеристики особистості вчителя, що становлять у своїй сукупності систему його ціннісних орієнтацій.
Групові педагогічні цінності можна як ідей, концепцій, норм, регулюючих і спрямовують педагогічну діяльність у межах певних освітніх інститутів. Сукупність таких цінностей має цілісний характер, має відносну стабільність і повторюваність.
Соціально-педагогічні цінності відбивають характер і змістом тих цінностей, які функціонують у різних соціальних системах, виявляючись у свідомості.
Це сукупність ідей, уявлень, норм, правил, традицій, що регламентують діяльність суспільства у сфері освіти.
Аксіологічне "Я" як система ціннісної орієнтації містить не тільки когнітивні, а й емоційно-вольові компоненти, що відіграють роль її внутрішнього орієнтиру.
У ньому асимільовані як соціально-педагогічні, так і професійно-групові цінності, які є основою індивідуально-особистісної системи педагогічних цінностей.
Ця система включає:
Цінності-кошти - це три взаємопов'язані підсистеми:
Цінності-відносини забезпечують педагогу доцільну та адекватну побудову педагогічного процесу та взаємодії з його суб'єктами. Ставлення до професійної діяльності залишається незмінним і варіює залежно від успішності дій педагога, від цього, якою мірою задовольняються його професійні і особисті потреби. Ціннісне ставлення до педагогічної діяльності, що задає спосіб взаємодії педагога з учнями, відрізняється гуманістичною спрямованістю. У ціннісних відносинах однаково значущими є ставлення педагога себе як до професіонала та особистості. Тут правомірно вказати на існування та діалектику "Я-реального", "Я-ретроспективного", "Я-ідеального", "Я-рефлексивного", "Я-професійного". Динаміка цих образів визначає рівень особистісно-професійного розвитку педагога.
У ієрархії педагогічних цінностей найвищий ранг мають ценности-качества, оскільки у них проявляються особистісно-професійні характеристики педагога. До них належать різноманітні та взаємопов'язані індивідуальні, особистісні, статусно-рольові та професійно-діяльні якості. Дані якості виявляються похідними від розвитку цілого ряду здібностей: прогностичних, комунікативних, креативних (творчих), емпатійних, інтелектуальних, рефлексивних і інтерактивних.
Цінності-відносини та цінності-якості можуть не забезпечити необхідний рівень здійснення педагогічної діяльності, якщо не буде сформовано та засвоєно ще одну підсистему - підсистему цінностей-знань. До неї входять не лише психолого-педагогічні та предметні знання, а й ступінь їх усвідомлення, уміння здійснити їхній відбір та оцінку на основі концептуальної особистісної моделі педагогічної діяльності.
Цінності-знання - це певним чином упорядкована та організована система знань та умінь, представлена у вигляді педагогічних теорійрозвитку та соціалізації особистості, закономірностей і принципів побудови та функціонування освітнього процесу та ін. .
Отже, названі групи педагогічних цінностей, породжуючи одне одного, утворюють аксіологічну модель, має синкретичний характер. Він проявляється в тому, що цінності-мети визначають цінності-кошти, а цінності-відносини залежать від цінностей-цілей і цінностей-якостей і т.д. вони функціонують як єдине ціле. Ця модель може бути критерієм прийняття чи неприйняття вироблених чи створюваних педагогічних цінностей. Вона визначає тональність культури, обумовлюючи виборчий підхід як до цінностей, що є в історії того чи іншого народу, так і до новостворених творів людської культури. Аксіологічне багатство педагога визначає ефективність та цілеспрямованість відбору та збільшення нових цінностей, їх перехід у мотиви поведінки та педагогічні дії.
Гуманістичні параметри педагогічної діяльності, виступаючи її "вічними" орієнтирами, дозволяють фіксувати рівень розбіжності між існуючим та належним, дійсністю та ідеалом, стимулюють до творчого подолання цих розривів, викликають прагнення до самовдосконалення та зумовлюють світоглядне самовизначення педагога.
Освіта є загальнолюдською цінністю. Визнання освіти як загальнолюдську цінність сьогодні ні в кого не викликає сумніву. Це підтверджується конституційно закріпленим правом людини на освіту у більшості країн. Його реалізація забезпечується існуючими в тій чи іншій державі системами освіти, які відрізняються за принципами організації. Вони знаходить свій відбиток світоглядна обумовленість вихідних концептуальних позицій.
Реалізація тих чи інших цінностей призводить до функціонування різних типів освіти. Перший тип характеризується наявністю адаптивної практичної спрямованості, тобто. прагненням обмежувати зміст загальноосвітньої підготовки мінімумом відомостей, що стосуються забезпечення життєдіяльності людини. Другий - заснований на широкій культурно-історичній орієнтації. При такому типі освіти передбачається отримання відомостей, які свідомо не будуть потрібні у безпосередній практичній діяльності. Обидва типи аксіологічної орієнтації неадекватно співвідносять реальні можливості та здібності людини, потреби виробництва та завдання освітніх систем.
Для подолання недоліків першого та другого типів освіти стали створюватися освітні проективирішальні завдання підготовки компетентної людини
Він має розуміти складну динаміку процесів соціального та природного розвитку, впливати на них, адекватно орієнтуватися у всіх сферах соціального життя.
Водночас людина повинна мати вміння оцінювати власні можливості та здібності, брати на себе відповідальність за свої переконання та вчинки.
Підсумовуючи сказане, можна назвати такі культурно-гуманістичні функції освіти:
Освіта виступає засобом трансляції культури, опановуючи яку людина як адаптується до умов постійно змінюється соціуму, а й стає здатним до неадаптивної активності, що дозволяє виходити межі заданого, розвивати власну суб'єктність і примножувати потенціал світової цивілізації.
Одним із найбільш значущих висновків, що випливають із осмислення культурно-гуманістичних функцій освіти, є його загальна спрямованість на гармонійний розвиток особистості, яке є призначення, покликання та завдання кожної людини. При цьому кожен компонент освітньої системи робить свій внесок у вирішення гуманістичної мети освіти.
Гуманістична мета освіти потребує перегляду його змісту. Воно має включати не тільки новітню науково-технічну інформацію, а й гуманітарні особистісно-розвиваючі знання та вміння, досвід творчої діяльності, емоційно- ціннісне ставленнядо світу і людині у ньому, і навіть систему морально-етичних почуттів, визначальних його поведінка у різноманітних життєвих ситуаціях.
Реалізація культурно-гуманістичних функцій освіти ставить також проблему розробки та впровадження нових технологій навчання та виховання, які б допомогли подолати безособистісність освіти, її відчуження від реального життя.
Для розробки таких технологій часткового оновлення методів та прийомів навчання та виховання недостатньо. Сутнісна специфіка гуманістичної технології освіти полягає не стільки у передачі деякого змісту знань та формуванні відповідних їм умінь та навичок, скільки у розвитку творчої індивідуальності та інтелектуально-моральної свободи особистості, у спільному особистісному зростанні педагога та учнів.
p align="justify"> Реалізація культурно-гуманістичних функцій освіти, таким чином, обумовлює необмежений в соціокультурному просторі демократично організований, інтенсивний освітній процес, в центрі якого перебуває особистість учня (принцип антропоцентричності).
Основним змістом цього процесу стає гармонійний розвиток особистості. Якість та міра цього розвитку виступають показниками гуманізації суспільства та особистості.
У цьому розділі представлені матеріали дослідження, що розкривають сутність аксіологічного підходу.
Описується процес формування аксіологічного ставлення до навколишнього світу як основного показника реалізації аксіологічного підходу у педагогічній практиці.
І синергетичний, і герменевтичний підходи тісно пов'язані з аксіологічним (ціннісним) підходом, тому що важливі для формування ціннісного ставлення до предметів та явищ, тому що перший з них пов'язаний з перетворенням потребностно-мотиваційної сфери особистості, а другий – з емоційною сферою, з переживанням. І те, й інше враховується в аксіологічному підході в описі процесу досягнення ціннісного результату.
В основі аксіологічного/ціннісного підходу (В. А. Карковський, А. В. Кір'якова, І. Б. Котова, Є. Н. Шиянов, Н. Є. Щуркова) лежить філософська теорія цінностей, яка оформилася в другій половині XIX ст. а у ХХ столітті стала загальновизнаною. Виховання, згідно з цим підходом, будується як процес освоєння цінностей, що включає кілька етапів:
Важливим є питання, як вирощується ціннісний результат. Існує кілька підходів до цього питання:
Аксіологічний (ціннісний) підхід можна розцінювати як продовження і найважливіший принципкультурологічний підхід. Орієнтація на західний прагматизм відповідає сформованої духовно-моральної орієнтації російської культури. Наші традиційні цінності- Це:
Аксіологічний (ціннісний) підхід до тверезого виховання означає формування ставлення до тверезості як до цінності. Відмова від традиційних цінностей призвела суспільство до глибокої духовно-моральної кризи і ставить під загрозу сам факт існування російської цивілізації. Все це супроводжується спробами уникнення реальності, перш за все, за допомогою одурманюючих речовин.
Аксіологічний (ціннісний) підхід фактично відповідає питанням, як організувати тверезне виховання: тут є і етапи процесу освоєння цінностей, і підходи до цього вопросу . Трикомпонентна структура результату виховання: когнітивний компонент (світоглядні знання), емоційно-оцінний компонент, що розуміється як переживання, та поведінковий компонент, що виявляє ціннісне ставлення до АТН, може використовуватися в діагностиці антинаркотичної вихованості.
Антропологічний підхід
Антропологія – вчення про Людину. Антропологічний підхід в освіті (Ш. А. Амонашвілі, Б. М. Бім-Бад, В. Б. Куликов, В. І. Слобідчиків, Л. М. Лузіна, В. І. Максакова) полягає в розумінні людини як творчої самотворчості істоти. Освітній процес – це не соціальна дресура, а створення умов розвитку особистості дитини.
Педагог – лише «технічний засіб» на вирішення своїх завдань, а завдань учня, педагог – головний інструмент педагогічної діяльності, педагог – «уречевлена технологія». Унікальність педагогічної позиції полягає в тому, що він є головною зброєю для розвитку хорошого в людині та блокування поганого.
Вчителю потрібно ходити не на роботу, а на зустріч із діячем. Дитина – «дівоче прізвище» Людини. Норма - це не те середнє, що є, не примирення зі злом, а найкраще, що є для цієї дитини в цих обставинах (В. І. Слобідчик).
Виховання сприймається як природний процес, що відповідає природі людини, і є розвиток його індивідуальних здібностей, властивих від народження.
Антропологічний підхід обстоює значення системив організації виховання та декларує єдність розумової, емоційної, вольової, моральної та фізичноїсторін розвитку.
Антропологічна система виховання будується з урахуванням наступних умов:
Спірним поки що залишається питання, яку систему цінностей взяти за зразок. Одні автори пропонують орієнтуватися традиційні загальнолюдські цінності: природа, культура, любов, сім'я, працю, свобода. Інші оперують назвами якостей особистості: духовність, творчість, співробітництво, відповідальність. Треті стверджують, що людське в людині можна звести до тріади – Істина, Добро, Краса.
Є й нововведення кінця ХХ століття: зараз модно оперувати такими термінами, як «толерантність», «гуманізм» і т.д. що хоче. Ними зручно спекулювати, а окремих випадках в ім'я цих «цінностей» може навіть викорінюватися справжня духовність.
Безсумнівним залишається те, що система традиційних національних цінностей має бути визначальною, необхідна укоріненість у рідній, не чужій культурі.
Незважаючи на величезний потенціал внутрішніх можливостей особистості, природні задатки та індивідуальні особливостінакладають певні обмеження можливість виховання дитини.
Антропологічна система виховання, що означає як гуманістичні цілі моральні чесноти, виховання досвіду тверезого здорового способу життя та безпечної поведінки та розуміється як єдність розумової, емоційної, вольової, моральноїі фізичноїсторін розвитку може стати основою багатьох профілактичних програм.
