Ст. 3-10 Але Він сказав їм таку притчу: Хто з вас, маючи сто овець і втративши одну з них, не залишить дев'яносто дев'яти в пустині і не піде за зниклою, доки не знайде її? А знайшовши, візьме її на плечі свої з радістю і, прийшовши додому, зкличе друзів та сусідів і скаже їм: Порадуйтеся зі мною: я знайшов мою зниклу вівцю. Кажу вам, що так на небесах більше радості буде про одного грішника, що кається, ніж про дев'яносто дев'ять праведників, які не потребують покаяння. Або яка жінка, маючи десять драхм, якщо втратить одну драхму, не запалить свічки і не стане помстити кімнату і ретельно шукати, поки не знайде, а знайшовши, зкличе подруг і сусідок і скаже: порадійте зі мною: я знайшла втрачену драхму. Так, кажу вам, буває радість у Ангелів Божих і про одного грішника, що кається.
У відповідь на ці промови Господь сказав притчу про вівцю, що заблукала, де зобразив, як Богу дорога кожна загублена душалюдська і як Бог шукає загиблі душі, щоб повернути їх до Себе. Грішник тут зображується під виглядом вівці, яка часто за невіданням дороги збивається з дороги і відстає від стада, а Бог під виглядом пастиря, який так шкодує про відсталу вівцю, що, залишивши решту стада, що складається з 99 овець, вирушає шукати одну вівцю, що відстала, і коли знайде її, то оголошує про це з радістю всім своїм сусідам. Ця ж притча є в стислішому вигляді і євангеліст Матвій (Мт.18:12–14).
"В пустелі"(вірш 4). Цим відзначається особлива турботливість пастиря про заблудлу вівцю. Якщо навіть допустити з Тренчем (с. 315), що східна пустеля не є піщаним і безводним краєм, що в ній є зручні пасовища, то принаймні перебування стада в пустелі без пастуха, який охороняє його від диких звірів, дуже небезпечне для стада. Якщо, проте, пастух залишає стадо, щоб шукати одну заблудлу вівцю, то з цього ясно, що він дуже шкодує цю вівцю.
«Візьме її на плечі свої»(вірш 5). Це символ особливої турботливості пастуха про вівцю. Вівця втомилася, і він тому несе її на собі. Так благодать Христова підтримує грішника, що звернувся на шлях порятунку, у якого не вистачає власних сил для того, щоб здійснити весь цей важкий шлях. У першій Церкві цей образ пастиря з вівцею на плечах неодноразово відтворювався на стінах катакомб, так зображували Христа Спасителя.
«Сказую вам…»(вірш 7). Це – застосування притчі про заблудлу вівцю до нагоди, яка стала причиною того, що Христос сказав Свою притчу. Під праведниками Христос має на увазі не праведників тільки на ім'я, тобто тих, хто зовнішнім чином дотримувався закону, тоді як моральний їхній стан далеко не давав би їм права назватися праведниками (що було б дивного в тому, що Бог залишив би таких уявних праведників ), а, безсумнівно, праведників у власному значенні цього слова, справді праведних людей, причому, однак, притча залишає осторонь питання, чи є такі праведники.
Наступна притча - про жінку, яка, маючи всього капіталу десять драхм (драхма - близько 20 коп.4 г срібла. - Прим. ред.), одну драхму втратила, а потім, після посилених пошуків, знайшла і зраділа - має на увазі то ж, як і перша притча, тобто розкриття величі любові і милосердя Божого до грішників. Під жінкою треба розуміти Церкву, яка невпинно дбає про спасіння тих, хто гине. Інші деталі притчі, що не належать до її суті, не потребують пояснення.
«Радість у Ангелів Божих»(вірш 10) – правильніше: «перед Ангелами Божими» (ἐνωπίον τῶν ἀγγέλων). Ті, що радіють тут, зображується Богом, що повідомляє про Свою радість оточуючим Його престол Ангелам (пор.
Ісус, проповідуючи народу, сказав: "Дивіться, бережіться любові, бо життя людини не залежить від достатку його маєтку". Потім Він сказав їм притчу: "У одного багатого чоловіка був хороший урожай у полі, і він міркував сам із собою: "Що мені робити? Нема куди мені зібрати плодів моїх". І сказав: "Ось що зроблю: зламаю житниці мої і збудую великі, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє, і скажу душі моїй: душа! Багато добра лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись!" Але Бог сказав йому: "Безумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив?" Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє. Ісус каже далі: "Отже, не шукайте, що вам їсти, або що пити, і не турбуйтесь, тому що всього цього шукають люди цього світу; ваш же Батько знає, що ви потребуєте; найбільше шукайте Царства Божого, і це все додасться вам. Не бійся, мале стадо! Бо ваш Батько благоволив дати вам Царство. Продавайте маєтки ваші та давайте милостиню. Приготуйте собі піхви не занепадаючі, скарб, що не збідніє на небесах, куди злодій не наближається і де моль не з'їдає; бо де скарб ваш, там і серце ваше буде.
Луки 12:15-21, 29-34
У цій притчі Ісуса йдеться про двох людей, життя яких дуже різнилося. Одна людина жила багато, але несправедливо, інша - у бідності, але праведно. "Деяка людина була багата, одягався в порфіру і вісон і щодня бенкетував блискуче. Був також деякий жебрак, іменем Лазар, який лежав біля воріт його в струпах і бажав насититися крихтами, що падають зі столу багатія, і пси, приходячи, його лизали струни. Помер жебрак і був віднесений Ангелами на лоно Авраамове, помер і багатій, і поховали його. змилосердись наді мною і пішли Лазаря, щоб омочив кінець пальця свого у воді і прохолодив язик мій, бо я мучаюся в полум'ї цьому". Але Авраам сказав: "Чадо! Згадай, що ти здобув уже добре твоє в житті твоїм, а Лазар - зле; нині ж він тут втішається, а ти страждаєш; і понад усе те між нами і вами затверджено велику прірву, так що бажаючі перейти звідси до вас не можуть, також і звідти до нас не переходять". Тоді сказав він: "Так прошу тебе, отче, пішли його до дому батька мого, бо маю п'ять братів; нехай він засвідчить їм, щоб і вони не прийшли в це місце муки". Авраам сказав йому: "У них є Мойсей і пророки; нехай слухають їх". Він же сказав: "Ні, отче Аврааме! але якщо хтось із мертвих прийде до них, покаються". Тоді Авраам сказав йому: "Якщо Мойсея і пророків не слухають, то, якби хтось і з мертвих воскрес, не повірять". У цій притчі цікаво те, що в ній багатій виставлений. безіменним, а бідняк названий Лазарем, що ніби підтверджує те, що імена, колись знамениті на землі, забуваються, а праведники, невідомі світові, прославляються на небесах... З притчі видно, що смерть, перериваючи земне існування людини, відкриває початок життя у вічності Те, як ми жили на землі, визначить і наше майбутнє вічне життя.
Луки 16:19-31
Ісус так полюбив рід людський, що залишив славу небес і прийшов на землю, щоб стягнути і врятувати загиблих у гріхах, що відступили від Бога і забули Його людей. Він, як Добрий Пастир, завжди шукає заблудлу вівцю. В одній із Своїх притч Ісус сказав: "Хто з вас, маючи сто овець і втративши одну з них, не залишить дев'яносто дев'яти в пустелі і не піде за зниклою, доки не знайде її? А знайшовши, візьме її на плечі свої з радістю і Прийшовши додому, скликає друзів і сусідів і скаже їм: Порадуйтеся зі мною: я знайшов мою зниклу вівцю.» Кажу вам, що так на небесах більше радості буде про одного грішника, що кається, ніж про дев'яносто дев'ять праведників, які не потребують покаяння. ". Велика радість буде на небесах, коли і зараз хтось із читачів, які ще не прийняли Ісуса в своє серце, звернеться до Нього з молитвою покаяння. Ісус зрозуміє, почує, простить, дасть душі мир та спокій.
Луки 15:3-7
Послухати Ісуса збиралися всі збирачі податків та іншігрішники.Фарисеї ж і вчителі Закону невдоволено перемовлялися:
– Він спілкується з грішниками та їсть разом із ними.
Тоді Ісус розповів їм притчу:
– Припустимо, у когось із вас є сто овець, і одна з них заблукала. Хіба він не залишить дев'яносто дев'ять у пустелі і не піде шукати заблудлу доти, доки не знайде?І коли він її знайде, то з радістю візьме до себе на плечі.І коли він прийде додому, то зкличе своїх друзів і сусідів і скаже їм: «Порадуйтеся зі мною, бо я знайшов мою зниклу вівцю!»Кажу вам, що на небі буде більше радості про одного грішника, що розкаявся, ніж про дев'яносто дев'ять праведників, які не потребують покаяння.
Або якщо у жінки є десять срібних монет і вона одну з них втратить, хіба вона не запалить свічку і не виметатиме з усіх кутів доти, доки не знайде її?І коли вона її знайде, то зкличе подруг і сусідок і скаже: «Порадуйте зі мною, я знайшла мою втрачену монету».Отже, Я кажу вам, що ангели Божі радіють навіть про одного грішника, що розкаюється!
Ісус продовжував:
– У однієї людини було два сини.Молодший сказав батькові: «Батьку, дай мені ту частину спадщини, яка належить мені». І батько поділив майно між синами.За кілька днів молодший син зібрав усе, що мав, і вирушив у далеку країну. Там він витратив усі свої кошти, ведучи розпусне життя.Коли в нього вже нічого не залишилося, у тій країні почався сильний голод, і він був у нужді.Тоді він пішов і найнявся до одного з жителів тієї країни, а той послав на свої поля пасти свиней.Він так голодував, що радий був набити шлунок хоч стручками, якими годували свиней, та й тих йому не давали.
І, схаменувшись, він сказав: «Скільки найманих працівників у домі мого батька, і в них їжа надміру, а я тут помираю з голоду!Піду, повернуся до мого батька і скажу йому: Батьку! Згрішив я проти Неба та проти тебе.Я більше не гідний називатися твоїм сином, звертайся зі мною як з одним із своїх наймитів».І він устав і пішов до свого батька.
Коли він був ще далеко, батько побачив його, і йому стало шкода сина. Він побіг до нього назустріч, обійняв його і почав цілувати.Син сказав йому: Батьку! Згрішив я проти Неба та проти тебе. Я більше не гідний називатись твоїм сином».Але батько сказав своїм слугам: «Ідіть швидше, принесіть найкращий одяг і одягніть його. Одягніть йому на палець перстень і взути його в сандалі.Приведіть відгодоване теля і заріжте його, влаштуємо бенкет і будемо веселитися.Адже мій син був мертвий, і ось він знову живий! Він був втрачений і знайшовся! І вони почали веселитись.
А старший син у цей час був у полі. Коли він підходив до будинку, то почув, що в хаті музика та танці.Він покликав одного зі слуг і спитав його, що відбувається.«Твій брат прийшов, – відповів йому той, – і твій батько зарізав відгодоване теля, бо його синповернувся живим та здоровим».Старший син розгнівався і не захотів зайти до будинку. Тоді батько вийшов і почав його вмовляти.Але син відповів: «Усі ці роки я працював на тебе як слуга, і завжди виконував те, що ти казав. Ти ж ніколи не дав мені козеня, щоб я міг повеселитися з друзями.Але коли цей твій син, який розтратив твоє майно з блудницями, прийшов додому, ти зарізав для нього відгодоване теля!«Синку, – сказав тоді батько, – адже ти завжди зі мною, і все, що в мене є, – все твоє.Але ми повинні веселитися і радіти, адже твій брат був мертвий і ожив, був втрачений і знайшовся!
Ісус проповідував своє вчення в Юдеї, його приходили слухати і прості люди, і книжники - вчителі закону. Книжники звикли самі трактувати людям священні тексти. Вони ставили Ісусу підступні питання, намагаючись виставити його перед людьми у невигідному світлі. Один із книжників звернувся до Ісуса з улесливими словами:
- Учитель що треба робити, щоб успадкувати вічне життя?
- А що каже тобі писання? – відповів Господь.
Книжник знав відповідь на це запитання - полюби бога всім серцем і всією душею, і всім твоїм розумом, і ближнього твого полюби, як самого себе.
Ісус подивився книжнику просто у вічі:
- Ти правильно відповів, йди і роби так само і успадковуєш вічне життя.
Законник спробував упіймати Ісуса на слові:
- Але хто мій ближній?
Ісус звернувся до всіх, хто уважно слухав його:
- Послухайте мою притчу.
Одна людина йшла з Єрусалиму до Єрихону. Дорога була безлюдною, несподівано на мандрівника напали розбійники. Вони побили його, відібрали всі гроші, забрали одяг і кинули вмирати. Пройшло багато часу, доки на дороге з'явився перший перехожий, то був священик. Він побачив побитого, але пройшов повз і не став йому допомагати. Священик боявся розбійників, до того ж були дуже важливі справи, і поранений залишився лежати біля дороги.
Ішов тією ж дорогою і Левит, який прислужував у храмі, Левит помітив лежачого, але теж пройшов повз. Бо Левити дотримувалися релігійної чистоти і по дорозі до храму не хотіли торкатися чогось нечистого. Люди розумно закивали, хто доторкнувся до мертвого тіла за законом, не міг після цього зайти до храму.
Чимало часу минуло, здався на дорозі самарянин. Натовп несхвально загудів, адже між юдеями та жителями Самарії була давня ворожнеча. Ісус продовжив.
— Самарянин побачив пораненого, зглянувся над ним і наблизився до мандрівника. Він напоїв нещасного, омив його рани оливковою олією, посадив на осла і разом з ним вирушив у дорогу. Він провіз пораненого до найближчого готелю, де планував залишитися на постій.
Разом із господарем готелю самарянин уклав побитого в ліжко, перев'язав його, дав новий одяг. Наступного дня мандрівник зібрався продовжити свій шлях, але перед цим дав господареві заїжджого двору два динарії, покаравши подбати про побитого розбійниками А, якщо витрати будуть більшими, - сказав самарянин, - то коли я повернуся, відшкодую тобі все сповна. І вирушив у своїх справах.
Ісус подивився на законника і спитав.
- Як ти думаєш, хто і цих трьох священик, левіт чи самарянин був ближнім побитому мандрівнику?
Законник опустив очі і, не бажаючи вимовити слово самарянин, відповів
- Той, хто виявив милосердя до нього.
Ісус усміхнувся.
Він глянув на всіх, хто слухав його притчу. Це були і його учні, і законники з фарисеями, і мандрівники, що зупинилися, щоб послухати проповідь.
У серцях кожного з них звучав голос Ісуса:
- Тоді йди і роби так само.
Коментар до книги
Коментар до розділу
1. Лука, «лікар коханий», був одним із найближчих сподвижників ап. Павла (Кол 4:14). Згідно з Євсевієм (Церк Іст 3 4), він походив з Антіохії сирійської і був вихований у грецькій язичницькій родині. Він здобув хорошу освіту і став лікарем. Історія його звернення невідома. Очевидно, воно відбулося після його зустрічі з ап Павлом, до якого він приєднався прибл. 50 р. Він відвідав з ним Македонію, малоазійські міста (Дії 16:10-17 ; Дії 20:5-21:18) і залишився при ньому під час його перебування під вартою в Кесарії та в Римі (Дії 24:23 ; Дії 27; Дії 28; Кіль 4:14). Розповідь Діян доведено до 63 р. Про життя Лк у наступні роки немає достовірних даних.
2. До нас дійшли дуже давні відомості, що підтверджують, що третє Євангеліє написане Лукою. Св Іриней (Проти Єресей 3, 1) пише: «Лука, супутник Павла, виклав викладене апостолом євангелію в окремій книзі». За словами Орігена, «третє Євангеліє – від Луки» (див. Євсевій, Церк. Іст 6, 25). У списку священних книг, що дійшли до нас, визнаних канонічними в Римській церкві з II ст., зазначено, що Лука написав Євангеліє від імені Павла.
Дослідники 3-го Євангелія одноголосно визнають письменницький талант його автора. За оцінкою такого знавця античності, як Едуард Майєр, єв. Лука — один із найкращих письменників свого часу.
3. У передмові до Євангелія Лука каже, що він користувався раніше написаними «оповіданнями» та свідченнями очевидців і служителів Слова з самого початку (Лк 1:2). Написав він його, ймовірно, до 70 р. Свою працю він зробив «по ретельному дослідженні всього спочатку» (Лк 1:3). Продовженням євангелії є Діян, куди євангеліст включив і свої особисті спогади (починаючи з Дії 16:10, розповідь часто ведеться від першої особи).
Головними його джерелами були, очевидно, Мф, Мк, рукописи, що не дійшли до нас, отримали назву «логії», і усні перекази. Серед цих переказів особливе місце посідають оповідання про народження та дитинство Хрестителя, які склалися у колі шанувальників пророка. В основі розповіді про дитинство Ісуса (глави 1 і 2) лежить, мабуть, священне передання, в якому чується ще голос самої Діви Марії.
Не будучи палестинцем і звертаючись до християн з язичників, Лука виявляє менше, ніж Мф та Ін, знання обстановки, де відбувалися євангельські події. Але як історик він прагне уточнити хронологію цих подій, вказуючи на царів і правителів (напр. Лк 2:1; Лк 3:1-2). У Лк включені молитви, що були, на думку коментаторів, у вживанні перших християн (молитва Захарії, пісня Богородиці, пісня ангелів).
5. Лука розглядає життя Ісуса Христа як шлях до добровільної смерті та перемоги над нею. Тільки у Лк Спаситель названий κυριος (Господь), як було прийнято у перших християнських громадах. Євангеліст неодноразово говорить про дію Духа Божого в житті Діви Марії, Самого Христа і пізніше апостолів. Лк передає атмосферу радості, надії та есхатологічного очікування, у якій жили перші християни. Він з любов'ю малює милосердний образ Спасителя, що яскраво проявився в притчах про милосердного самарянина, про блудного сина, про втрачену драхму, про митаря і фарисея.
Як учень ап. Павла Лк підкреслює вселенський характер Євангелія (Лк 2:32; Лк 24:47); родовід Спасителя він веде не від Авраама, а від праотця всього людства (Лк 3:38).
ВСТУП ДО КНИГ НОВОГО ЗАВЕТУ
Святе ПисьмоНового Завіту було написано по-грецьки, за винятком Євангелія від Матвія, яке, за переказами, було написано давньоєврейською або арамейською. Але оскільки цей давньоєврейський текст не зберігся, грецький текст вважається першотвором і для Євангелія від Матвія. Таким чином, лише грецький текст Нового Завіту — оригінал, а численні видання різними сучасними мовами всього світу є перекладами з грецького оригіналу.
Грецька мова, якою був написаний Новий Завіт, вже не був класичною давньогрецькою мовою і не був, як раніше думали, особливою новозавітною мовою. Це - розмовна повсякденна мова першого століття по Р.Х., що поширилася в греко-римському світі і відома в науці під назвою "κοινη", тобто. «звичайне прислівник»; все ж і стиль, і мовні звороти, і спосіб думок священних письменників Нового Завіту виявляють давньоєврейський або арамейський вплив.
Справжній текст НЗ дійшов до нас у великій кількості стародавніх рукописів, більш менш повних, числом близько 5000 (з 2-го по 16-е століття). До останніх найдавніші їх не сходили далі 4-го століття no P.X. Але останнім часом було відкрито багато фрагментів стародавніх рукописів НЗ на папірусі (3-го і навіть 2-го в). Так напр, манускрипти Бодмера: Єв від Ін, Лк, 1 і 2 Петро, Юд були знайдені та опубліковані в 60-х роках нашого століття. Крім грецьких рукописів, у нас є стародавні переклади або версії на латинську, сирійську, коптську та ін.
Нарешті, збереглися численні цитати Отців Церкви грецькою та іншими мовами в такій кількості, що якби текст Нового Завіту було втрачено і всі стародавні рукописи були знищені, то фахівці могли б відновити цей текст за цитатами з творінь святих Отців. Весь цей багатий матеріал дає можливість перевіряти та уточнювати текст НЗ та класифікувати його різні форми (т.зв. текстуальна критика). Порівняно з будь-яким древнім автором (Гомером, Евріпідом, Есхілом, Софоклом, Корнелієм Непосом, Юлієм Цезарем, Горацієм, Вергілієм та ін.) наш сучасний — друкований — грецький текст НЗ перебуває у винятково сприятливому становищі. І за кількістю манускриптів, і за стислою часу, що відокремлює найдавніші з них від оригіналу, і за кількістю перекладів, і за їхньою давниною, і за серйозністю та обсягом проведених над текстом критичних робіт він перевершує всі інші тексти (подробиці див у «Приховані скарби і нове життя», Археологічні відкриття та Євангеліє, Bruges, 1959, стор 34 слл). Текст НЗ загалом зафіксований абсолютно незаперечно.
Новий Завіт складається із 27 книг. Видавцями вони поділені на 260 розділів нерівної довжини для поглинання посилань та цитат. У справжньому тексті цього підрозділу немає. Сучасний поділ на глави в Новому Завіті, як і у всій Біблії, часто приписувався домініканцю кардиналу Гуго (1263), який виробив його, складаючи симфонію до латинської Вульгати, але тепер думають з великою підставою, що цей підрозділ походить від архієпископа Кентерберійського Лангтону, який помер у 1228 році. Що ж до підрозділу на вірші, прийнятого тепер у всіх виданнях Нового Завіту, воно сходить до видавця грецького новозавітного тексту, Роберту Стефану, і було введено у його видання 1551 року.
Священні книги Нового Завіту зазвичай прийнято розділяти на законопозитивні (Четвіроєвангеліє), історичну (Дії Апостолів), навчальні (сім соборних послань і чотирнадцять послань апостола Павла) і пророчу: Апокаліпсис або Одкровення єв Іоанна Бого.
Однак сучасні фахівці вважають такий розподіл застарілим: насправді всі книги Нового Завіту — і законопозитивні, і історичні, і просвітництво, а пророцтво є не лише в Апокаліпсисі. Новозавітна наука звертає велику увагу до точного встановлення хронології євангельських та інших новозавітних подій. Наукова хронологія дозволяє читачеві з достатньою точністю простежити за Новим Завітом життя і служіння Господа нашого Ісуса Христа, апостолів та первісної Церкви (див. Додатки).
Книги Нового Завіту можна розподілити так:
1) Три так званих синоптичних Євангелія: від Матвія, Марка, Луки і, окремо, четверте: Євангеліє від Івана. Новозавітна наука приділяє багато уваги вивченню взаємин трьох перших Євангелій та їхньому відношенню до Євангелія від Івана (синоптична проблема).
2) Книга Дій Апостолів та Послання апостола Павла («Corpus Paulinum»), які зазвичай поділяються на:
а) Ранні Послання: 1-е та 2-ге до Фессалонікійців.
б) Великі Послання: до Галатів, перше і друге до Коринтян, до Римлян.
в) Послання із зв'язків, тобто. написані з Риму, де ап. Павло був ув'язнений: до Пилип'ян, до Колосян, до Ефесян, до Філімона.
г) Пастирські Послання: перше до Тимофія, до Тита, друге до Тимофія.
д) Послання до Євреїв.
3) Соборні Послання («Corpus Catholicum»).
4) Одкровення Іоанна Богослова. (Інколи в НЗ виділяють «Corpus Joannicum», тобто все, що написав ап Ін для порівняльного вивчення його Євангелія у зв'язку з його посланнями та кн Об'яв).
ЧЕТВЕРІВАНГЕЛІЯ
1. Слово «євангеліє» (ευανγελιον) грецькою мовою означає «радісна звістка». Так називав Своє вчення Сам Господь наш Ісус Христос (Мт 24:14 ; Мт 26:13 ; Мк 1:15 ; Мк 13:10 ; Мк 14:9 ; Мк 16:15). Тому для нас «євангеліє» нерозривно пов'язане з Ним: воно є «добра звістка» про спасіння, дароване світу через втіленого Сина Божого.
Христос і Його апостоли проповідували євангелію, не записуючи її. До середини 1-го століття ця проповідь була закріплена Церквою у стійкій усній традиції. Східний звичай запам'ятовувати напам'ять вислови, оповідання і навіть великі тексти допоміг християнам апостольської доби точно зберегти незаписане Першевангеліє. Після 50-х років, коли очевидці земного служіння Христа стали один за одним йти з життя, виникла потреба записати Євангелію (Лк 1:1). Таким чином «євангеліє» почало означати зафіксовану апостолами розповідь про життя і вчення Спасителя. Воно читалося на молитовних зборах і під час підготовки людей до хрещення.
2. Найважливіші християнські центри 1-го століття (Єрусалим, Антіохія, Рим, Ефес та ін.) мали власні Євангелія. У тому числі лише чотири (Мф, Мк, Лк, Ін) визнані Церквою богонатхненними, тобто. написаними під безпосереднім впливом Святого Духа. Вони називаються "від Матвія", "від Марка" і т.д. (грец. «ката» відповідає рус. «за Матвієм», «за Марком» і т.д.), бо життя і вчення Христа викладені в цих книгах цими чотирма священнописцями. Їхні євангелії не були зведені в одну книгу, що дозволило бачити євангельську історію з різних точок зору. У 2-му столітті св. Іриней Ліонський називає євангелістів за іменами і вказує на їх євангелія як на єдино канонічні (Проти єресей 2, 28, 2). Сучасник Єв Іринея Татіан зробив першу спробу створити єдине євангельське оповідання, складене з різних текстів чотирьох євангелій, «Діатесарон», тобто. "євангеліє від чотирьох".
3. Апостоли не ставили собі за мету створити історичну працю в сучасному сенсі цього слова. Вони прагнули розповсюджувати вчення Ісуса Христа, допомагали людям повірити в Нього, правильно розуміти і виконувати Його заповіді. Свідчення євангелістів не збігаються у всіх подробицях, що доводить їхню незалежність один від одного: свідчення очевидців завжди мають індивідуальне забарвлення. Святий Дух засвідчує не точність деталей описаних в євангелії фактів, а духовний зміст, який полягає в них.
Незначні протиріччя, які зустрічаються у викладі євангелістів, пояснюються тим, що Бог надав священнописувачам повну свободу в передачі тих чи інших конкретних фактів стосовно різних категорій слухачів, що ще більше підкреслює єдність сенсу і спрямованості всіх чотирьох євангелій (див. також Загальне введення, 4 .
Приховати
Коментар до поточного уривку
Коментар до книги
Коментар до розділу
3-10 У відповідь на ці промови Господь сказав притчу про заблудлу вівцю, де зобразив, як Богу дорога кожна заблукала душа людська і як Бог шукає душі, що згинули, щоб повернути їх до Себе. Грішник тут зображується під виглядом вівці, яка, часто за незнанням дороги, збивається з дороги і відстає від стада, а Бог — під виглядом пастиря, який так шкодує про вівцю, що залишила, що, залишивши решту стада, що складається з 99-ти овець, вирушає шукати одну вівцю, що відстала, і коли знайде її, то оголошує про це з радістю всім сусідам своїм. Ця ж казка в більш короткому вигляді є і у єв. Матвія (див. Мт 18:12-14).
4 У пустелі. Цим відзначається особлива турботливість пастиря про заблудлу вівцю. Якщо навіть допустити з Тренчем (с. 315), що східна пустеля не є піщаним і безводним краєм, що в ній є зручні пасовища, то принаймні перебування стада в пустелі без пастуха, який охороняє його від диких звірів, дуже небезпечне для стада. Якщо пастух залишає стадо, щоб шукати одну заблудлу вівцю, то з цього ясно, що він дуже шкодує цю вівцю.
5 Візьме її на плечі свої. Це символ особливої турботливості пастуха про вівцю. Вівця втомилася, і він тому несе її на собі. Так благодать Христова підтримує грішника, що звернувся на шлях порятунку, у якого не вистачає власних сил для того, щоб здійснити весь цей важкий шлях. У першій Церкві цей образ пастиря з вівцею на плечах неодноразово відтворювався на стінах катакомб: так зображували Христа-Спасителя.
7 Кажу вам. Це — застосування притчі про заблудлу вівцю до того випадку, який став приводом до того, що Христос сказав Свою притчу. Під «99» праведниками Христос розуміє не праведників тільки на ім'я, тобто тих, хто зовнішнім чином дотримувався закону, тоді як моральний їхній стан далеко не давав би їм права назватися праведниками — що було б дивного в тому, що Бог залишив би таких уявних праведників? — а, безперечно, праведників у власному розумінні цього слова, справді, праведних людей, причому, однак, притча залишає осторонь питання про те, чи є такі праведники.
Особистість письменника Євангелія.Євангеліст Лука, за переказами, що збереглися у деяких стародавніх церковних письменників (Євсевія Кесарійського, Єроніма, Феофілакта, Євфимія Зігабена та ін.), народився в Антіохії. Ім'я його, ймовірно, є скорочення римського імені Люцилій. Чи був він за походженням юдей, чи язичник? На це питання відповідає те місце з послання до Колосян, де ап. Павло відрізняє Луку від обрізаних (Лк 4:11-14) і, отже, свідчить, що Лука був родом язичник. Можна з упевненістю припустити, що, перш ніж вступити до Церкви Христової, Лука був юдейським прозелітом, оскільки він дуже добре знайомий з юдейськими звичаями. За своєю цивільною професією Лука був лікар (Кол 4:14), а переказ церковний, хоч і досить пізніше, каже, що він займався і живописом (Нікифор Калліст. Церк. істор. II, 43). Коли і як він звернувся до Христа, невідомо. Переказ про те, що він належав до 70-ти апостолів Христових (Епіфаній. Панарій, haer. LI, 12 та ін.), не може бути визнано заслуговуючим на довіру через ясну заяву самого Луки, яка не включає себе в число свідків життя Христа (Лк 1:1 і сл.). Він виступає вперше супутником та помічником ап. Павла під час другої місіонерської подорожі Павла. Це мало місце в Троаді, де, можливо, раніше і жив Лука (Дії 16:10 і сл.). Потім він був з Павлом у Македонії (Дії 16:11 і сл.) і, під час третьої подорожі, в Троаді, Мілеті та інших місцях (Дії 24:23 ; Кл. 4:14 ; Флм 1:24). Він супроводжував Павла і в Рим (Дії 27:1-28; пор. 2 Тим 4:11). Потім відомості про нього припиняються в писаннях Нового Завіту і лише порівняно пізнє переказ (Григорій Богослов) повідомляє про його мученицьку кончину; його мощі, за свідченням Ієроніма (de vir. ill. VII), за імп. Констанції були перенесені з Ахаї до Константинополя.
Походження Євангелія від Луки.За повідомленням самого євангеліста (Лк 1:1-4), Євангеліє своє він склав на підставі переказу очевидців та вивчення письмових дослідів викладу цього переказу, прагнучи дати порівняно докладний та правильний упорядкований виклад подій євангельської історії. І ті праці, якими користувався єв. Лука, складені були на підставі апостольського переказу, але вони здавались їв. Луку недостатні для тієї мети, яку мав він при складанні свого Євангелія. Одним з таких джерел, можливо навіть головним джерелом, послужило для Єв. Луки Євангеліє Марка. Говорять навіть, що величезна частина Євангелія Луки перебуває у літературній залежності від Єв. Марка (це саме доводив Вейс у своїй праці про Єв. Марка за допомогою звірення текстів обох євангелій).
Деякі критики намагалися ще поставити Євангеліє Луки у залежність від Євангелія Матвія, але ці спроби виявилися вкрай невдалими і нині майже не повторюються. Якщо про що і можна сказати з упевненістю, то це про те, що в деяких місцях Єв. Лука користується таким джерелом, що сходиться з Євангелієм Матвія. Це слід сказати переважно про історію дитинства Ісуса Христа. Характер викладу цієї історії, сама промова Євангелія в цьому відділі, що дуже нагадує собою твори іудейської писемності, змушують припустити, що Лука тут користувався іудейським джерелом, яке було досить близько до історії дитинства Ісуса Христа, що викладається в Євангелії Матвія.
Нарешті, ще в давній часвисловлено було припущення, що єв. Лука як супутник ап. Павла, виклав «Євангеліє» саме цього апостола (Іриней. Проти єрес. III, 1; у Євсевія Кесарійського, V, 8). Хоча це припущення дуже ймовірне і сходиться з характером Євангелія Луки, який, мабуть, навмисно вибирав такі розповіді, які могли доводити загальну та основну думку Євангелія Павла про спасіння язичників, проте власну заяву євангеліста (1:1 та сл.) на це джерело не вказує.
Привід і ціль, місце та час написання євангелії.Євангеліє від Луки (і книга Діянь) було написано для якогось Феофіла, щоб дати йому можливість переконатися в тому, що християнське вчення, що йому надано, спочиває на твердих засадах. Багато припущень деталі про походження, професію та місце проживання цього Феофіла, але всі ці припущення не мають для себе достатніх підстав. Можна тільки сказати, що Феофіл був людиною знатною, оскільки Лука називає її «шановною» (κράτ ιστε 1:3), а з характеру Євангелія, що близько стоїть у характері вчення ап. Павла, природно, виводить висновок, що Феофіл був звернений у християнство апостолом Павлом і, ймовірно, раніше був язичником. Можна прийняти також свідчення «Зустріч» (твір, що приписується Клименту Римському, X, 71), що Феофіл був мешканцем Антіохії. Зрештою, з тієї обставини, що в книзі Дій, написаній для того ж Феофіла, Лука не робить роз'яснення згаданих в історії подорожі ап. Павла в Рим місцевостей (Дії 28:12.13.15), можна зробити висновок, що Феофіл був добре знайомий з названими місцевостями і, ймовірно, неодноразово сам їздив до Риму. Але немає сумніву, що Євангеліє своє їв. Лука писав не для одного Феофіла, а для всіх християн, яким важливо ознайомитися з історією життя Христа в такому систематичному і перевіреному вигляді, якою ця історія є в Євангелії Луки.
Що Євангеліє від Луки принаймні написане для християнина або, вірніше, для християн з язичників, це ясно видно з того, що євангеліст ніде не виставляє Ісуса Христа як за перевагу Месію, що очікувався євреями, і не прагне до того, щоб вказувати в діяльності та вченні Христа виконання месіанських пророцтв. Натомість ми знаходимо у третьому Євангелії багаторазові вказівки на те, що Христос є Викупителем всього людського роду і що Євангеліє призначене для всіх народів. Така думка висловлена вже праведним старцем Симеоном (Лк 2:31 і сл.), а потім проходить у родоводі Христа, який у єв. Луки доведено до Адама, родоначальника всього людства і яке, отже, показує, що Христос належить не одному юдейському народові, а всьому людству. Потім, починаючи зображати галілейську діяльність Христа, єв. Лука ставить на першому плані відкидання Христа Його співгромадянами — жителями Назарету, в чому Господь вказав межу, що характеризує ставлення євреїв до пророків взагалі — відношення, через яке пророки йшли до язичників з єврейської землі або ж надавали своє розташування язичникам (Ілля та Єлисей Лк :25-27). У Нагірній бесіді їв. Лука не наводить висловів Христа про Його ставлення до закону (Лк 1:20-49) і фарисейської праведності, а в настанові апостолам опускає заборону апостолам проповідувати язичникам і самарянам (Лк 9:1-6). Навпаки, він тільки розповідає про вдячного самарянину, про милосердного самарянина, про несхвалення Христом непомірного роздратування учнів проти самарян, які не прийняли Христа. Сюди ж треба віднести різні притчі та вислови Христа, в яких є велика подібність до того вчення про праведність від віри, яке ап. Павло проголошував у своїх посланнях, написаних до церков, що склалися переважно з язичників.
Вплив ап. Павла і бажання роз'яснити спільність спасіння, принесеного Христом, безсумнівно, вплинули на вибір матеріалу для складання Євангелія від Луки. Однак немає жодної підстави припускати, щоб письменник проводив у своїй праці суто суб'єктивні погляди та відступав від історичної правди. Навпаки, ми бачимо, що він дає місце у своєму Євангелії і таким оповіданням, які склалися, безперечно, в юдейсько-християнському колі (історія дитинства Христа). Даремно тому приписують йому бажання пристосувати іудейські уявлення про Месію до поглядів ап. Павла (Целлер) або ще бажання підняти Павла перед дванадцятьма апостолами і Павлове вчення перед юдео-християнством (Баур, Гільгенфельд). Таке припущення суперечить зміст Євангелія, в якому є чимало відділів, що йдуть урозріз з таким ймовірним бажанням Луки (це, по-перше, історія Різдва Христа і дитинства Його, а потім такі частини: Лк 4:16-30; Лк 5:39; Лк 10:22, Лк 12:6 і сл., Лк 13:1-5, Лк 16:17, Лк 19:18-46 та ін. вдатися до нового припущення, що у своєму справжньому вигляді Євангеліє від Луки є справа рук якогось пізніше особи, що жила (редактора). Павлові погляди, виділивши з них юдаїстичне і вкрай-Павлове... Такий же погляд на Євангеліє від Луки, як на працю, яка має суто примирливі цілі двох напрямів, що боролися в першій Церкві, продовжує існувати і в новітній критиці апостольських писань. до толку вання на Єв. Луки (2-е вид. 1907 р.) дійти такого висновку, що це Євангеліє ніяк не можна визнати таким, що переслідує завдання піднесення павичу. Лука виявляє свою повну «безпартійність», і якщо в нього є часті збіги в думках і висловлюваннях з посланнями апостола Павла, це пояснюється лише тим, що на той час, коли Лука писав своє Євангеліє, ці послання були вже поширені в усіх церквах . Любов Христа до грішників, на проявах якої так часто зупиняється єв. Лука, не є що особливо характеризує Павлові уявлення про Христа: навпаки, все християнське передання представляло Христа саме таким люблячим грішників...
Час написання Євангелія від Луки в деяких стародавніх письменників ставився до дуже раннього періоду в історії християнства ще до часу діяльності ап. Павла, а нові тлумачі здебільшого стверджують, що Євангеліє Луки було написано незадовго до руйнації Єрусалима: у той час, коли скінчилося дворічне перебування ап. Павла у римському ув'язненні. Є, втім, думка, яку підтримують досить авторитетні вчені (напр., Б. Вейс), що Євангеліє від Луки написано вже після 70-го року, тобто після руйнування Єрусалима. Ця думка хоче знайти для себе основу, головним чином, у 21-й гол. Євангелія від Луки (ст. 24 і сл.), де руйнування Єрусалима передбачається нібито як факт, що вже відбувся. З цим, ніби, згідно і уявлення, яке Лука має про становище християнської Церкви, як перебуває у дуже пригніченому стані (пор. Лк 6:20 і сл.). Втім, на переконання того ж Вейса, не можна походження Євангелія відносити і далі 70-х років (як роблять, наприклад, Баур і Целлер, що походить євангелія Луки в 110-130 рр. або як Гільгенфельд, Кейм, Фолькмар - в 100- м). Щодо цієї думки Вейса можна сказати, що вона не містить нічого неймовірного і навіть, мабуть, може знайти для себе підставу в свідченні св. Іринея, який каже, що Євангеліє від Луки написано після смерті апостолів Петра та Павла (Проти єресей ІІІ, 1).
Де написано Євангеліє від Луки — про це нічого певного невідомо з переказу. За одним, місцем написання була Ахаія, за іншими Олександрія або Кесарія. Дехто вказує на Коринф, інші — на Рим як на місце написання Євангелія; але все це одні припущення.
Про справжність і цілість євангелії від Луки.Письменник Євангелія не називає себе на ім'я, але стародавнє передання Церкви одностайно називає письменником третього Євангелія ап. Луку (Іріней. Проти єрес. III, 1, 1; Оріген у Євсевія, Церк. іст. VI, 25 та ін. Див також канон Мураторія). У самому Євангелії немає нічого такого, що перешкоджало б прийняти це свідчення переказу. Якщо вказують противники справжності те що, що з нього зовсім не приводять місць мужі апостольські, це обставина можна пояснити тим, що з чоловіків апостольських було прийнято керуватися більше усним переказом життя Христа, ніж записами про Нього; крім того, Євангеліє від Луки, як те, що мало, судячи з написання, приватне призначення насамперед, могло саме так і розглядатися чоловіками апостольськими як приватний документ. Лише згодом він набув уже значення загальнообов'язкового керівництва вивчення євангельської історії.
Новітня критика все ж таки не погоджується зі свідченням переказу і не визнає Луку письменником Євангелія. Підставою до сумніву в справжності Євангелія від Луки служить для критиків (напр., для Йог. Вейса) та обставина, що автором Євангелія необхідно визнати того, хто склав і книгу Апостольських діянь: про це говорить не лише напис кн. Діянь (Дії 1:1), але й стиль обох книг. Тим часом критика стверджує, що книгу Діянь написав не сам Лука чи взагалі супутник ап. Павла, а особа, яка жила значно пізніше, яка лише у другій частині книги користується записами, які залишилися від супутника ап. Павла (див., напр., Лк 16:10: ми...). Очевидно, це припущення, висловлене Вейсом, стоїть і падає з питанням про справжність книги Дій Апостольських і тому тут не можна обговорити.
Щодо цілості Євангелія від Луки, то критики давно вже висловлювали думку, що не все Євангеліє Луки походить від цього письменника, але що в ньому є відділи, вставлені в нього пізнішою рукою. Намагалися тому виділити так званого «першого-Луку» (Шольтен). Але більшість нових тлумачів захищають те становище, що Євангеліє від Луки все, в цілісному своєму вигляді, є твір Луки. Ті заперечення, які, наприклад, висловлює у своєму коментарі на Єв. Луки Йог. Вейс, навряд чи можуть у людині розсудливій похитнути впевненість у тому, що Євангеліє від Луки у всіх своїх відділах є цілком цілісним твором одного автора. (Деякі з цих заперечень будуть розібрані у тлумаченні Євангелія Луки.)
Зміст Євангелія.Стосовно вибору та розпорядку євангельських подій єв. Лука, подібно до Матвія і Марка, поділяє ці події на дві групи, одна з яких обіймає галілейську діяльність Христа, а інша - Його діяльність в Єрусалимі. При цьому Лука деякі розповіді, що містяться в перших двох Євангеліях, дуже скорочує, наводячи чимало таких оповідань, яких зовсім немає в тих Євангеліях. Нарешті, і ті розповіді, які в його Євангелії є відтворенням того, що є в перших двох Євангеліях, він групує і видозмінює по-своєму.
Як і єв. Матвій, Лука починає своє Євангеліє з перших моментів новозавітного одкровення. У перших трьох розділах він зображує: а) сповіщення про народження Іоанна Хрестителя і Господа Ісуса Христа, а також про народження і обрізання Іоанна Хрестителя і обставини, що їх супроводжували (гл. 1-я), б) історію народження, обрізання і принесення Христа до храму , а потім і виступ Христа в храмі, коли Він був 12-річним юнаком (гл. 11-я), в) виступ Іоанна Хрестителя як Предтечі Месії, зходження на Христа Духа Божого під час хрещення Його, вік Христа, в якому Він був у той час, і Його родовід (гл. 3-я).
Зображення месіанської діяльності Христа поділяється в Євангелії від Луки досить ясно також на три частини. Перша частина обіймає діяльність Христа в Галілеї (Лк 4:1-9:50), друга містить у собі промови та чудеса Христа під час Його тривалої подорожі до Єрусалиму (Лк 9:51-19:27) і третя містить історію завершення месіанського служіння Христа в Єрусалимі (Лк 19:28-24:53).
У першій частині, де євангеліст Лука мабуть слідує єв. Марку і у виборі, і в послідовності подій, зроблено кілька випущень із оповідання Марка. Опущені саме: Мк 3:20-30, — злісні міркування фарисеїв про вигнання Христом демонів, Мк 6:17-29 — звістка про взяття в в'язницю і умертвіння Хрестителя і потім усе, що наведено у Марка (а також у Матвія) з історії діяльності Христа у північній Галілеї та Переї (Мк 6:44-8:27 і сл.). До дива насичення народу (Лк 9:10-17) безпосередньо приєднано розповідь про сповідання Петра та перше пророцтво Господа про Свої страждання (Лк 9:18 і сл.). З іншого боку, єв. Лука замість відділу про визнання Симона та Андрія та синів Зеведея до наслідування за Христом (Мк 6:16-20 ; пор. Мт 4:18-22) повідомляє розповідь про чудову лову риб, внаслідок якої Петро та його товариші залишили своє заняття, щоб постійно слідувати за Христом (Лк 5:1-11), а замість розповіді про неприйняття Христа в Назареті (Мк 6:1-6 ; пор. Мт 13:54-58) він поміщає розповідь такого ж змісту при описі першого відвідування Христом як Месією Його батьківського міста (Лк 4:16-30). Далі після покликання 12-ти апостолів Лука поміщає у своєму Євангелії наступні, що не є в Євангелії Марка, відділи: Нагірну проповідь (Лк 6:20-49, але в більш короткому вигляді, ніж вона викладена в Єв. Матвія), питання Хрестителя Господу про Його месіанство (Лк 7:18-35), і вставлений між двома цими частинами розповідь про воскресіння наинского юнака (Лк 7:11-17), потім історію помазання Христа на обіді в домі фарисея Симона (Лк 7:36-50) і імена, що служили Христові своїм маєтком галілейських жінок (Лк 8:1-3).
Така близькість Євангелія Луки до Євангелія Марка пояснюється, безсумнівно, тим, що той та інший євангеліст писали свої євангелії для християн із язичників. В обох євангелістів також проявляється прагнення зображати євангельські події не в їхній точній хронологічній послідовності, але дати можливо повне і ясне уявлення про Христа як засновника Месіанського царства. Відступи ж Луки від Марка можна пояснити його бажанням дати більше місця тим оповіданням, які Лука запозичує з переказу, а також прагненням згрупувати і повідомлені Луці очевидцями факти, щоб його Євангеліє представляло не лише образ Христа, Його життя і справи, але також Його вчення про Царство Боже, виражене в Його промовах і розмовах як з Його учнями, так і з Його противниками.
Щоб здійснити планомірно такий свій намір їв. Лука поміщає між обома, переважно історичними, частинами свого Євангелія — першою і третьою — частину середню (Лк 9:51-19:27), в якій переважають розмови та мови, і в цій частині наводить такі промови та події, які за іншими Євангеліям мали місце в інший час. Деякі тлумачі (напр., Мейєр, Годэ) бачать у цьому відділі точний хронологічний виклад подій, ґрунтуючись на словах самого єв. Луки, який обіцяв викладати «все по порядку» (καθ ε ̔ ξη ̃ ς — 1:3). Але таке припущення навряд чи ґрунтовне. Хоча єв. Лука й каже, що він хоче писати «по порядку», але це зовсім не означає, що він хоче у своєму Євангелії дати лише хроніку життя Христа. Навпаки, своєю метою він поставив дати Феофілу, через точний виклад євангельської історії, повну впевненість у істинності тих навчань, у яких він був наставлений. Загальний послідовний порядок подій єв. Лука і зберіг: у нього євангельська історія починається з народження Христа і навіть з народження Його Предтечі, потім йде зображення громадського служіння Христа, причому вказуються моменти розкриття вчення Христа про Себе як про Месію, і нарешті вся історія закінчується викладом подій останніх днівперебування Христа на землі. Перераховувати ж у послідовному порядку все, що скоєно було Христом від хрещення до піднесення, і не було потреби — достатньо було для мети, яку Лука мав, передати події євангельської історії у відомому угрупованні. Про цей намір єв. Луки говорить і те, що більшість відділів другої частини пов'язані між собою не точними хронологічними вказівками, а простими перехідними формулами: і було (Лк 11:1; Лк 14:1), було ж (Лк 10:38; Лк 11:27) ), і ось (Лк 10:25), сказав же (Лк 12:54) та ін або простими зв'язками: а, ж (δε - Лк 11:29 ; Лк 12:10). Ці переходи зроблено, очевидно, не для того, щоб визначити час подій, а лише їхню обстановку. Не можна також не вказати на те, що євангеліст описує тут події, що відбувалися то в Самарії (Лк 9:52), то у Віфанії, не далеко від Єрусалиму (Лк 10:38), то знову десь далеко від Єрусалиму (Лк 13 :31), в Галілеї, - словом, це події різного часу, а не тільки трапилися під час останньої подорожі Христа до Єрусалиму на Великдень страждань Деякі тлумачі, щоб утримати в цьому відділі хронологічний порядок, намагалися знайти в ньому вказівки на дві подорожі Христа до Єрусалиму — на свято оновлення та свято останнього Пасхи (Шлейєрмахер, Ольсгаузен, Неандер) або навіть на три, про які згадує Іван у своєму Євангелії ( Візелер). Але, не кажучи вже про те, що тут немає жодного натяку на різні подорожі, проти такого припущення ясно говорить те місце Євангелія Луки, де виразно сказано, що євангеліст хоче описувати в цьому відділі тільки останню подорож Господа до Єрусалиму — на Великдень страждань. У 9-й гол. 51 ст. сказано: «Коли ж наближалися дні взяття Його від світу, Він захотів іти до Єрусалиму». Поясн. див. 9-ий гол. .
Зрештою, і в третьому відділі (Лк 19:28-24:53) єв. Лука іноді відступає від хронологічного порядку подій на користь свого угруповання фактів (напр., зречення Петра він ставить раніше суду над Христом у первосвященика). Тут знову їв. Лука тримається Євангелія Марка як джерела своїх оповідань, поповнюючи його розповідь відомостями, що почерпаються з іншого, нам невідомого джерела Так, один Лука має розповіді про митаря Закхея (Лк 19:1-10), про суперечку учнів при скоєнні Євхаристії (Лк 22:24-30), про суд над Христом у Ірода (Лк 23:4-12), про жінок, які оплакували Христа під час Його ходи на Голгофу (Лк 23:27-31), розмова з розбійником на хресті (Лк 23:39-43), явище еммауським мандрівникам (Лк 24:13-35) та деякі інші повідомлення, що представляють собою поповнення до оповідань єв. Марка. .
План євангелії.Відповідно до наміченої їм мети - дати основу для віри в те вчення, яке вже було подано Феофілу, єв. Лука і розпланував весь зміст свого Євангелія так, що воно, дійсно, приводить читача до переконання в тому, що Господь Ісус Христос здійснив спасіння всього людства, що Він здійснив усі обітниці Старого Завіту про Месію як Спасителя не одного юдейського народу, а всіх народів. Природно, що для досягнення поставленої ним мети євангелісту Луці не було потреби надавати своєму Євангелію вигляду хроніки євангельських подій, а скоріше потрібно групувати всі події так, щоб розповідь його справляла бажане для нього враження на читача.
План євангеліста дається взнаки вже у введенні до історії месіанського служіння Христа (глави 1-3). У розповіді про зачаття і народження Христа згадано, що ангел благовістив Пресвятій Діві народження Сина, якого вона зачне силою Св. Духа і який тому буде Сина Божого, а за тілом — сином Давидовим, який навіки займе престол батька свого, Давида. Народження Христа, як народження обітованого Викупителя, проголошується через ангела пастухам. При принесенні Христа-немовля в храм про Його високу гідність свідчить богонатхненний старець Симеон і пророчиця Анна. Сам Ісус, ще 12-річний юнак, вже оголошує, що Він має бути в храмі як у домі Свого Батька. При хрищенні Христа в Йордані Він отримує небесне свідчення про те, що Він є улюбленим Син Божим, який отримав всю повноту дарів Св. Духа для Свого месіанського служіння. Нарешті, у 3-му розділі Його родовід, що сходить до Адама і Бога, свідчить про те, що Він є родоначальником нового, що народжується від Бога через Духа Святого, людства.
Потім у першій частині Євангелія дається зображення месіанського служіння Христа, яке здійснюється в силі Св. Духа, що перебуває в Христі (4:1) Силою Св. Духа Христос здобуває перемогу над дияволом у пустелі (Лк 4:1-13), а потім виступає в цій «силі Духа» в Галілеї, причому в Назареті, Своєму вітчизняному місті, оголошує Себе Помазаником і Викупителем, про Якого пророкували пророки Старого Завіту. Не зустрівши тут віри в Себе, Він нагадує невіруючим Своїм співгромадянам, що Бог ще в Старому Завітіготував прийняття пророків у язичників (Лк 4:14-30).
Після цього, що мав передбачувальне значення для майбутнього ставлення до Христа з боку іудеїв, події слідує ряд справ, скоєних Христом у Капернаумі та його околицях: зцілення біснуватого силою слова Христового в синагозі, зцілення тещі Симона та інших хворих і біснуватих, які були приведені та принесені до Христа (Лк 4:31-44), чудовий лов риби, зцілення прокаженого. Все це зображується як події, що спричинили поширення поголосу про Христа і прибуття до Христа цілих мас народу, що прийшов слухати вчення Христа і приносив із собою своїх хворих у надії, що Христос зцілить їх (Лк 5:1-16).
Потім слідує група подій, які викликали опозицію Христу з боку фарисеїв і книжників: прощення гріхів зціленого розслабленого (Лк 5:17-26), оголошення на обіді у митаря, що Христос прийшов врятувати не праведників, а грішників (Лк 5:27-32) ), виправдання учнів Христових у недотриманні постів, на тому засноване, що з ними перебуває Жених-Месія (Лк 5:33-39), і в порушенні суботи, на тому засноване, що Христос є пан суботи, і до того ж підтверджене дивом, яке Христос у суботу звершив над сухоруким (Лк 6:1-11). Але, як ці справи і заяви Христа дратували його супротивників до того, що вони вже почали думати про те, як би взяти Його, Він вибрав з Своїх учнів 12 в апостоли (Лк 6:12-16), сповістив з гори у слух всього народу, що слідував за Ним, основні положення, на яких має творитися Царство Боже, що ґрунтується на ньому (Лк 6:17-49), і, зійшовши з гори, не тільки виконав прохання язичника сотника про зцілення його слуги, тому що сотник показав таке. віру в Христа, який Христос не знаходив і в Ізраїлі (Лк 7:1-10), але й воскресив сина вдови наїнської, після чого всім народом, що супроводжував похоронну процесію, був прославлений як посланий Богом до обраного народу пророк (Лк 7:11-17) ).
Посольство від Іоанна Хрестителя до Христа з питанням, чи Він Месія, спонукало Христа вказати на Свої справи як свідчення про Його Месіанську гідність і разом докорити народ у недовірі до Іоанна Хрестителя і до Нього, Христа. При цьому Христос робить розрізнення між тими слухачами, які прагнуть від Нього почути вказівку шляху до спасіння, і між тими, кого є величезна маса і які не вірують у Нього (Лк 7:18-35). Наступні відділи, згідно з цим наміром євангеліста показати різницю між іудеями, які слухали Христа, повідомляють ряд таких фактів, які ілюструють такий поділ у народі і разом ставлення Христа до народу, до різних його частин, відповідне ставленню їх до Христа, а саме: помазання Христа грішницею, що покаялася, і поведінка фарисея (Лк 7:36-50), згадка про служили Христу своїм маєтком галілейських жінок (Лк 8:1-3), притча про різні якості поля, на якому проводиться посів із вказівкою на жорстокість народу (Лк 8: 4-18), ставлення Христа до Своїх рідних (Лк 8:19-21), переправа в Гадаринську країну, при якій виявилося маловірство учнів, і зцілення біснуватого, причому відзначений контраст між тупою байдужістю, яке виявили гадаринці до дива, досконалого Христом, і вдячністю зціленого (Лк 8:22-39), зцілення кровоточивої жінки і воскресіння дочки Яїра, тому що і жінка та Яір показали свою віру в Христа (Лк 8:40-56). Далі йдуть події, які розповідають у 9-му розділі, які мали на меті зміцнити учнів Христових у вірі: постачання учнів силою виганяти та зцілювати хворих, разом з настановами про те, як вони повинні діяти під час своєї проповідницької подорожі (Лк 9:1- 6), причому вказується, як зрозумів тетрарх Ірод діяльність Ісуса (Лк 9:7-9), насичення п'яти тисяч, чим Христос показав апостолам, які повернулися з подорожі, Свою силу надавати допомогу при всякій нужді (Лк 9:10-17), питання Христа , за кого вважає Його народ і за кого учні, причому наводиться сповідання Петра від імені всіх апостолів: «Ти - Христос Божий», а потім передрікання Христом Свого відкидання представниками народу та Своєї смерті та воскресіння, а також умовляння, звернене до учнів, щоб вони наслідували Йому в самопожертву, за що Він винагородить їх за Свого другого славного пришестя (Лк 9:18-27), перетворення Христа, яке давало учням Його проникати поглядом своїм у Його майбутнє прославлення (Л до 9:28-36), зцілення біснуватого лунатика-отрока, - якого не могли зцілити учні Христові, за слабкістю своєї віри, - захоплене прославлення народом Бога, яке мало своїм наслідком. Однак Христос ще раз вказав Своїм учням на очікувану Його долю, а вони виявилися незрозумілими і щодо такої ясної заяви, зробленої Христом (Лк 9:37-45).
Ця нездатність учнів, незважаючи на їхнє сповідання Месіанства Христового, зрозуміти Його пророцтво про Свою смерть і воскресіння, мала свою підставу в тому, що вони ще перебували в тих уявленнях про Царство Месії, які склалися серед юдейських книжників, які розуміли месіанське Царство як царство земне, політичне, і водночас свідчила про те, як слабко ще було їхнє пізнання про природу Царства Божого та його духовні блага. Тому, за Єв. Луки, Христос решту часу до Свого урочистого входу в Єрусалим присвятив навчанню Своїх учнів саме цим найважливішим істинам про природу Царства Божого, про його вид і поширення (друга частина) — про те, що потрібно для досягнення вічного життя, і попереджень — не захоплюватися вченням фарисеїв і поглядами Його ворогів, яких Він згодом прийде судити, як Цар Царства Божого (Лк 9:51-19:27).
Нарешті в третій частині євангеліст показує, як Христос Своїми стражданнями, смертю і воскресінням довів, що Він є справді обітований Спаситель і помазаний Святим Духом Цар Царства Божого. Зображуючи урочистий вхід Господа до Єрусалиму, євангеліст Лука говорить не лише про захоплення народу — про що повідомляють й інші євангелісти, а й про те, що Христос сповістив про Свій суд над непокірним Йому містом (Лк 19:28-44) і потім, згідно з Марком і Матвієм, про те, як Він у храмі осоромив Своїх ворогів (Лк 20:1-47), а потім, вказавши на перевагу милостині на храм бідної вдови перед внесками багатіїв, Він сповістив перед своїми учнями долю Єрусалиму та Його послідовників ( Лк 21:1-36).
В описі страждань і смерті Христа (гл. 22 і 23) виставляється на вигляд, що до переказу Христа Юду спонукав сатана (Лк 22:3), а потім висувається впевненість Христа в тому, що Він буде їсти вечерю зі Своїми учнями в Божому Царстві. і що Пасха Старозавітна відтепер має замінитися встановленою Ним Євхаристією (Лк 22:15-23). Згадує євангеліст і про те, що Христос на таємній вечері закликаючи учнів до служіння, а не до панування, обіцяв їм панування в Його Царстві (Лк 22:24-30). Потім слідує розповідь про три моменти останніх годин Христа: обіцяння Христа молитися за Петра, - це через його швидке падіння (Лк 22:31-34), заклик учнів у боротьбі зі спокусами (Лк 22:35-38), і моління Христа в Гефсиманії, у якому Його зміцнював ангел із неба (Лк 22:39-46). Потім євангеліст говорить про взяття Христа і зцілення Христом пораненого Петром раба (51) і про викриття ним первосвящеників, що прийшли з воїнами (53). Всі ці особливості ясно показують, що Христос йшов на страждання і смерть добровільно, у свідомості необхідності їх у тому, щоб міг відбутися спасіння людства.
У зображенні самих страждань Христа зречення Петра виставляється у євангеліста Луки як свідчення того, що і під час Своїх Своїх страждань Христос шкодував Свого слабкого учня (Лк 22:54-62). Потім слідує опис великих страждань Христа в наступних трьох рисах: 1) заперечення високої гідності Христа частково воїнами, що глузували з Христа на дворі первосвященика (Лк 22:63-65), а головним чином членами Синедріона (Лк 22:66-71), 2 ) визнання Христа мрійником на суді у Пілата та Ірода (Лк 23:1-12);
Після зображення глибини страждання Христового євангеліст відзначає такі риси з обставин цього страждання, які ясно свідчили про те, що Христос і в стражданнях Своїх залишався Царем Царства Божого. Євангеліст повідомляє, що Засуджений 1) як суддя звертався до жінок, що плакали про Нього (Лк 23:26-31), і просив Батька за своїх ворогів, які чинили злочин проти Нього непритомний (Лк 23:32-34), 2) давав місце в раю розбійнику, що покаявся, як той, хто має на те право (Лк 23:35-43), 3) усвідомлював, що, вмираючи, Він зраджує Сам дух Свій Батькові (Лк 23:44-46), 4) був визнаний праведником з боку сотника і порушив Своєю смертю каяття в народі (Лк 23:47-48) і 5) поважний був особливо урочистим похованням (Лк 23:49-56). Нарешті, в історії воскресіння Христового євангеліст виставляє на вигляд такі події, які ясно довели велич Христа і послужили до роз'яснення досконалого Ним справи спасіння. Це саме: свідчення ангелів про те, що Христос переміг смерть, згідно з Його пророцтвами про це (Лк 24:1-12), потім явлення самого Христа Еммауським мандрівникам, яким Христос показав з Писання необхідність Його страждань для того, щоб Йому увійти на славу Його (Лк 24:13-35), явлення Христа всім апостолам, яким Він також пояснив пророцтва, що говорили про Нього, і доручив в ім'я Його проповідувати звістку про прощення гріхів усім народам землі, обіцяючи при цьому апостолам послати силу Св. Духа (Лк 24:36-49). Нарешті, зобразивши коротко піднесення Христа на небо (Лк 24:50-53), єв. Лука цим закінчив своє Євангеліє, яке справді стало твердженням усього, викладеного Феофілу та іншим християнам з язичників, християнського вчення: Христос зображений тут справді як обітований Месія, як Син Божий і Цар Божого Царства.
Джерела та посібники щодо вивчення Євангелія від Луки.Зі святоотцівських тлумачень на Євангеліє від Луки найбільш ґрунтовними є твори блаж. Феофілакта та Євфімія Зігабена. З наших російських коментаторів на першому місці потрібно поставити єпископа Михаїла (Тлумачне Євангеліє), потім склав навчальний посібник до читання Четвероєвангелія Д. П. Боголепова, - Б. І. Гладкова, який написав "Тлумачне Євангеліє", і проф. Каз. дух. Академії М. Богословського, який склав книги: 1) Дитинство Господа нашого Ісуса Христа та Його предтечі за Євангеліями св. апостолів Матвія та Луки. Казань, 1893; і 2) Громадське служіння Господа нашого Ісуса Христа за оповідями святих євангелістів. Вип. перший. Казань, 1908.
З творів про Євангелію від Луки ми маємо лише дисертацію прот. Полотебнова: Святе Євангеліє від Луки. Православно критико-екзегетичне дослідження проти Ф. Х. Баура. Москва, 1873.
З іноземних коментарів ми згадуються тлумачення: Кейля До. Фр. 1879 (нею. яз.), Мейєра в редакції Б. Вейса 1885 (на нім. яз.), Йог. Вейса "Письма Н. Зав." 2-ге вид. 1907 (нею. яз.); Тренч. Тлумачення притч Господа нашого Ісуса Христа. 1888 р. і Чудеса Господа нашого Ісуса Христа (1883 р. російською мовою); та Меркс. Чотири канонічні Євангелії за їхнім найдавнішим відомим текстом. Ч. 2-а, 2-а половина 1905 р. (німецькою мовою).
Цитуються далі також твори: Гейкі. Життя та вчення Христа. Пров. св. М. Фівейського, 1894; Едершейм. Життя та час Ісуса Месії. Пров. св. М. Фівейського. Т. 1. 1900. Ревіль А. Ісус Назарянін. Пров. Зелінського, т. 1-2, 1909; та деякі статті духовних журналів.
Євангеліє
Слово «Євангеліє» (τὸ εὐαγγέλιον) у класичній грецькій мові вживалося для позначення: а) нагороди, яка дається віснику радості (τῷ εὐαγγέλῳ), б) жертви, закланої з нагоди одержання з нагоди отримання якого і в) самої цієї доброї звістки. У Новому Завіті цей вислів означає:
а) добру звістку про те, що Христос здійснив примирення людей з Богом і приніс нам найбільші блага - головним чином заснував на землі Царство Боже ( Мт. 4:23),
б) вчення Господа Ісуса Христа, проповідане їм Самим та Його апостолами про Нього, як про Царя цього Царства, Месію та Сина Божого ( 2Кор. 4:4),
в) все взагалі новозавітне чи християнське вчення, перш за все оповідання про події з життя Христа, найважливіші ( 1Кор. 15:1-4), та був і пояснення значення цих подій ( Рим. 1:16).
д) Зрештою, слово «Євангеліє» вживається іноді для позначення самого процесу проповідування християнського вчення ( Рим. 1:1).
Іноді до слова «Євангеліє» приєднується позначення та зміст його. Зустрічаються, наприклад, фрази: Євангеліє царства ( Мт. 4:23), тобто. радісна звістка про Царство Боже, Євангеліє світу ( Еф. 6:15), тобто. про мир, Євангеліє спасіння ( Еф. 1:13), тобто. про порятунок тощо. Іноді наступний за словом «Євангеліє» родовий відмінок означає винуватця або джерело доброї звістки ( Рим. 1:1, 15:16 ; 2Кор. 11:7; 1Фес. 2:8) або особистість проповідника ( Рим. 2:16).
Досить довго оповіді про життя Господа Ісуса Христа передавалися лише усно. Сам Господь не залишив жодних записів Своїх речей та діл. Так само і 12 апостолів були народжені письменниками: вони були «люди некнижні і прості» ( Діян. 4:13), хоч і грамотні. Серед християн апостольського часу також було дуже мало «мудрих за тілом, сильних» та «шляхетних» ( 1Кор. 1:26), і для більшості віруючих набагато більше значеннямали усні оповіді про Христа, ніж письмові. Таким чином апостоли і проповідники або євангелісти «передавали» (παραδιδόναι) оповіді про справи та промови Христа, а віруючі «приймали» (παραλαμβάνειν), - але, звичайно, не механічно, тільки пам'яттю, як це можна сказати про учнів рабин усією душею, ніби щось живе і дає життя. Але незабаром цей період усного переказу мав скінчитися. З одного боку, християни мали відчути потребу письмового викладу Євангелія у своїх суперечках з юдеями, які, як відомо, заперечували дійсність чудес Христових і навіть стверджували, що Христос і не оголошував Себе Месією. Потрібно було показати юдеям, що християни мають справжні оповіді про Христа тих осіб, які або були серед Його апостолів, або ж стояли в найближчому спілкуванні з очевидцями справ Христових. З іншого боку, потреба в письмовому викладі історії Христа стала відчуватися тому, що генерація перших учнів поступово вимирала і ряди прямих свідків чудес Христових рідшали. Тому потрібно було письмово закріпити окремі вислови Господа і цілі Його промови, а також розповіді про Нього апостолів. Тоді почали з'являтися то там, то тут окремі записи того, що повідомлялося в усному переказі про Христа. Усього ретельніше записували слова Христові, які містили в собі правила життя християнського, і набагато вільніше ставилися до передачі різних подій із життя Христа, зберігаючи лише загальне їхнє враження. Таким чином, одне в цих записах, в силу своєї оригінальності, передавалося скрізь однаково, інше видозмінювалося. Про повноту оповідання ці початкові записи не думали. Навіть і наші Євангелія, як видно з укладання Євангелія від Івана ( ін. 21:25), не мали наміру повідомляти всі промови і справи Христові. Це видно, між іншим, і з того, що в них не вміщено, наприклад, такий вислів Христа: «блаженніше давати, ніж приймати» ( Діян. 20:35). Про такі записи повідомляє євангеліст Лука, кажучи, що багато хто до нього вже почав складати розповіді про життя Христа, але що в них не було належної повноти і тому вони не давали достатнього «ствердження» у вірі ( Лк. 1:1-4).
За тими самими спонуканнями, очевидно, виникли і наші канонічні євангелії. Період їх появи можна визначити приблизно тридцять років - від 60 до 90 р. (останнім було Євангеліє від Іоанна). Три перші Євангелії прийнято називати в біблійній науці синоптичними, тому що вони зображують життя Христа так, що їх три оповідання без особливих зусиль можна переглядати за одне і поєднувати в одну цільну розповідь (синоптики - з грецької - разом дивляться). Євангеліями вони стали називатися кожне окремо, можливо, ще наприкінці I століття, але з церковної писемності ми маємо відомості, що таке найменування всьому складу Євангелій стало надаватися лише у другій половині ІІ століття. Що стосується назв: «Євангеліє Матвія», «Євангеліє Марка» і т.д., то правильніше ці дуже давні назви з грецької потрібно перекласти так: «Євангеліє за Матфеєм», «Євангеліє за Марком» (κατὰ Ματθαῖον, κατὰ Цим Церква хотіла сказати, що в усіх Євангеліях полягає єдине християнське Євангелія про Христа Спасителя, але за зображеннями різних письменників: одне зображення належить Матвію, інше – Марку тощо.
Четвероєвангеліє
Таким чином, давня Церква дивилася на зображення життя Христа в наших чотирьох євангеліях не як на різні євангелії або розповіді, а як на одну євангелію, одну книгу в чотирьох видах. Тому в Церкві й утвердилася за нашими Євангеліями назва Четвероївангеліє. Святий Іриней називав їх «четвіроподібним Євангелієм» (див. Irenaeus Lugdunensis, Adversus haereses liber 3, ed. A. Rousseau і L. Doutreleaü Irenee Lyon, L. 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3, 3). 11, 11).
Отці Церкви зупиняються на питанні: чому саме Церква прийняла не одну євангелію, а чотири? Так святитель Іоанн Златоуст каже: «Невже один євангеліст не міг написати всього, що потрібне. Звичайно, міг, але коли писали четверо, писали не в один і той же час, не в тому самому місці, не зносячись і не змовляючись між собою, і при всьому тому написали так, що все ніби одними вустами вимовлено, то це є найсильнішим доказом істини. Ти скажеш: «Сталося, однак, неприємне, бо чотири Євангелії викриваються нерідко в розбіжності». Це те саме і є вірною ознакою істини. Бо якби Євангелія у всьому точно були згодні між собою, навіть щодо самих слів, то ніхто з ворогів не повірив би, що писалися Євангелія не за звичайною взаємною угодою. Тепер же невелике розбіжність, що перебуває між ними, звільняє їх від всякої підозри. Бо те, в чому вони неоднаково говорять про час чи місце, анітрохи не шкодить істині їхньої розповіді. У головному ж, що становить основу нашого життя і сутність проповіді, жоден з них ні в чому і ніде не розголосить з іншим, - у тому, що Бог став людиною, творив чудеса, був розіп'ятий, воскрес, піднявся на небо». («Бесіди на Євангеліє від Матвія», 1).
Святий Іриней знаходить і особливий символічний зміст у четвірці наших Євангелій. «Оскільки чотири країни світу, в якому ми живемо, і оскільки Церква розпорошена по всій землі і своє твердження має в Євангелії, то належало їй мати чотири стовпи, що всюди віють нетлінням і оживляють людський рід. Всеупорядковане Слово, що сидить на Херувимах, дало нам Євангеліє в чотирьох видах, але пройняте одним духом. Бо і Давид, благаючи про явлення Його, каже: «Той, що сидить на Херувимах, яви Себе» ( Пс. 79:2). Але Херувими (у баченні пророка Єзекіїля та Апокаліпсису) мають чотири особи, і їхні лики є образами діяльності Сина Божого». Святий Іриней знаходить можливим прикласти до Євангелія Івана символ лева, оскільки це Євангеліє зображує Христа, як вічного Царя, а лев є цар у тваринному світі; до Євангелія Луки - символ тільця, тому що Лука починає своє Євангеліє зображенням священицького служіння Захарії, який загартовував биків; до Євангелія Матвія - символ людини, тому що це Євангеліє переважно зображує людське народження Христа, і, нарешті, до Євангелія Марка - символ орла, тому що Марк починає своє Євангеліє з згадки про пророків, до яких Дух Святий злітав, як орел на крилах. »(Irenaeus Lugdunensis, Adversus haereses, liber 3, 11, 11-22). В інших отців Церкви символи лева і тільця переміщені і перший наданий Марку, а другий - Іванові. Починаючи з V в. у такому вигляді символи євангелістів стали приєднуватися і до зображень чотирьох євангелістів у церковному живописі.
Взаємні відносини Євангелій
Кожне з чотирьох Євангелій має свої особливості, і найбільше - Євангеліє Івана. Але три перші, як уже сказано вище, між собою мають надзвичайно багато спільного, і ця схожість мимоволі впадає в око навіть при їхньому читанні. Скажімо насамперед про схожість синоптичних Євангелій та причини цього явища.
Ще Євсевій Кесарійський у своїх «канонах» розділив Євангеліє від Матвія на 355 частин і зауважив, що 111 із них є у всіх трьох синоптиків. У новий часекзегети виробили навіть ще більш точну числову формулу для визначення подібності Євангелій і обчислили, що вся кількість віршів, загальних всім синоптикам, сягає 350. У Матвія, потім, 350 віршів властиві тільки йому, у Марка таких віршів 68, у Луки - 541. Подібності переважно помічаються у передачі висловів Христа, а відмінності - в оповідальній частині. Коли Матвій і Лука у своїх Євангеліях буквально сходяться між собою, з ними завжди узгоджується Марк. Подібність між Лукою і Марком набагато ближче, ніж між Лукою та Матвієм (Лопухін - у Православній Богословській Енциклопедії. Т. V. С. 173). Чудово ще, що деякі уривки у всіх трьох євангелістів йдуть в одній і тій же послідовності, наприклад, спокуса і виступ у Галілеї, покликання Матвія та розмова про піст, зривання колосків і зцілення сухорукого, втихомирення бурі та зцілення гадаринського біснуватого тощо. Подібність іноді простягається навіть на конструкцію речень та виразу (наприклад, у приведенні пророцтва Малий. 3:1).
Що стосується відмінностей, які спостерігаються у синоптиків, то їх дуже багато. Інше повідомляється лише двома євангелістами, інше – навіть одним. Так, тільки Матвій і Лука наводять нагірну бесіду Господа Ісуса Христа, повідомляють історію народження та перші роки життя Христа. Один Лука говорить про народження Іоанна Предтечі. Інше один євангеліст передає в більш скороченій формі, ніж інший, або в іншому зв'язку, ніж інший. Різні і деталі подій у кожному євангелії, і навіть висловлювання.
Таке явище подібності та відмінності в синоптичних Євангеліях давно вже привертало увагу тлумачів Писання, і давно вже висловлювалися різні припущення, що пояснюють цей факт. Правильніше видається думка, що наші три євангелісти користувалися спільним усним джерелом для своєї розповіді про життя Христа. У той час євангелісти або проповідники про Христа ходили з проповіддю всюди і повторювали в різних місцях у більш менш широкому вигляді те, що вважалося за потрібне запропонувати тим, хто вступав до Церкви. Утворився таким чином відомий певний тип усного Євангелія, і ось цей тип ми і маємо письмово у наших синоптичних Євангеліях. Звичайно, при цьому, дивлячись на мету, яку мав той чи інший євангеліст, його Євангеліє приймало деякі особливі, лише його праці властиві риси. При цьому не можна виключити і того припущення, що більш давнє Євангеліє могло бути відоме євангелістові, який писав пізніше. При цьому відмінність синоптиків має пояснюватись різними цілями, які мав на увазі кожен з них при написанні свого Євангелія.
Як ми вже сказали, синоптичні Євангелія багато в чому відрізняються від Євангелія Івана Богослова. Так вони зображують майже виключно діяльність Христа в Галілеї, а апостол Іоанн зображує переважно перебування Христа в Юдеї. Щодо змісту синоптичні Євангелія також значно відрізняються від Євангелія Івана. Вони дають, так би мовити, зображення більш зовнішнє життя, діл і вчення Христа і з промов Христа наводять лише ті, які були доступні для розуміння всього народу. Іоанн, навпаки, пропускає дуже багато з діяльності Христа, наприклад, він наводить лише шість чудес Христа, проте ті промови і чудеса, які він наводить, мають особливий глибокий сенс і надзвичайну важливість про особистість Господа Ісуса Христа. Нарешті, коли синоптики зображують Христа переважно як засновника Царства Божого і тому звертають увагу своїх читачів на засноване Ним Царство, Іоанн звертає нашу увагу на центральний пункт цього Царства, з якого йде життя по периферіях Царства, тобто. на Самого Господа Ісуса Христа, Якого Іван зображує як Єдинородного Божого Сина і як Світло для всього людства. Тому Євангеліє Іоанна ще давні тлумачі називали переважно духовним (πνευματικόν) на відміну від синоптичних, що зображують переважно людську сторону в особі Христа (εὐαγγέλιον σωματικόν), тобто. Євангеліє тілесне.
Однак треба сказати, що і синоптики мають місця, які говорять про те, що як синоптикам відома була діяльність Христа в Юдеї ( Мт. 23:37, 27:57 ; Лк. 10:38-42), так і Іоанн має вказівки на тривалу діяльність Христа в Галілеї. Так само синоптики передають такі вислови Христа, які свідчать про Його Божу гідність ( Мт. 11:27), а Іоанн зі свого боку також місцями зображує Христа як істинну людину ( ін. 2та сл.; Ін.8та ін.). Тому не можна говорити про якесь протиріччя між синоптиками та Іоанном у зображенні обличчя та справи Христа.
Достовірність Євангелій
Хоча давно вже критика висловлювалася проти достовірності Євангелій, а останнім часом ці напади критики особливо посилилися (теорія міфів, особливо теорія Древса, що зовсім не визнає існування Христа), проте всі заперечення критики такі незначні, що розбиваються при найменшому зіткненні з християнською апологетикою . Втім, тут не будемо заперечувати негативну критику і розбирати ці заперечення: це буде зроблено при тлумаченні самого тексту Євангелій. Ми скажемо лише про найголовніші загальні підстави, за якими ми визнаємо євангелії цілком достовірними документами. Це, по-перше, існування переказу очевидців, з яких багато хто дожив до епохи, коли з'явилися наші Євангелії. З чого б ми стали відмовляти цим джерелам наших Євангелій у довірі? Чи могли вони вигадати все, що є в наших євангеліях? Ні, всі євангелії мають суто історичний характер. По-друге, незрозуміло, чому б християнська свідомість захотіла - так стверджує міфічна теорія - увінчати голову простого раба Ісуса вінцем Месії та Сина Божого? Чому, наприклад, про Хрестителя не сказано, що він творив чудеса? Очевидно, тому що він їх не творив. А звідси випливає, що якщо про Христа сказано як про Великого Чудотворця, значить, Він справді був таким. І чому б можна було заперечувати достовірність чудес Христових, якщо вище чудо - Його Воскресіння - засвідчене так, як ніяка інша подія давньої історії(Див. 1Кор. 15)?
Бібліографія іноземних робіт з четвероєвангелія
Бенгель – Bengel J. Al. Gnomon Novi Testamenti у quo ex nativa verborum VI simplicitas, profunditas, concinnitas, salubritas sensuum coelestium indicatur. Berolini, 1860.
Блас, Gram. - Blass F. Grammatik des neutestamentlichen Griechisch. Göttingen, 1911.
Весткотт - The New Testament in Original Greek the rev. by Brooke Foss Westcott. Нью-Йорк, 1882.
Б. Вейс – Weiss B. Die Evangelien des Markus und Lukas. Göttingen, 1901.
Йог. Вейс (1907) – Die Schriften des Neuen Testaments, von Otto Baumgarten; Wilhelm Bousset. HRSG. von Johannes Weis_s, Bd. 1: Die drei älteren Evangelien. Die Apostelgeschichte, Matthaeus Apostolus; Marcus Evangelista; Lucas Evangelista. . 2. Aufl. Göttingen, 1907.
Годе - Godet F. Commentar zu dem Evangelium des Johannes. Hannover, 1903.
Де Ветте – De Wette W.M.L. Kurze Erklärung des Evangeliums Matthäi / Kurzgefasstes exegetisches Handbuch zum Neuen Testament, Band 1, Teil 1. Leipzig, 1857.
Кейль (1879) – Кeil C.F. Прочитати über die Evangelien des Markus und Lukas. Leipzig, 1879.
Кейль (1881) – Кeil C.F. Commentar über das Evangelium des Johannes. Leipzig, 1881.
Клостерманн - Клостерманн А. Дас Маркусевangelium nach seinem Quellenwerthe für die evangelische Geschichte. Göttingen, 1867.
Корнеліус а Ляпіде - Cornelius a Lapide. У SS Matthaeum et Marcum / Commentaria in scripturam sacram, t. 15. Parisiis, 1857.
Лагранж – Lagrange M.-J. Études bibliques: Evangile selon St. Marc. Paris, 1911.
Ланґе - Lange J.P. Das Evangelium nach Matthäus. Bielefeld, 1861.
Луазі (1903) – Loisy A.F. Le quatrième èvangile. Paris, 1903.
Луазі (1907-1908) – Loisy A.F. Les èvangiles synoptiques, 1-2. : Ceffonds, près Montier-en-Der, 1907-1908.
Лютардт – Luthardt Ch.E. Das johanneische Evangelium nach seiner Eigenthümlichkeit geschildert und erklärt. Nürnberg, 1876.
Мейєр (1864) – Meyer H.A.W. Kritisch exegetisches Commentar über das Neue Testament, Abteilung 1, Hälfte 1: Handbuch über das Evangelium des Matthäus. Göttingen, 1864.
Мейєр (1885) - Kritisch-exegetischer Commentar über das Neue Testament hrsg. von Heinrich August Wilhelm Meyer, Abteilung 1, Hälfte 2: Bernhard Weiss B. Kritisch exegetisches Handbuch über die Evangelien des Markus und Lukas. Göttingen, 1885. Мейєр (1902) - Meyer H.A.W. Das Johannes-Evangelium 9. Auflage, bearbeitet von B. Weiss. Göttingen, 1902.
Меркс (1902) - Merx A. Erläuterung: Matthaeus / Die vier kanonischen Evangelien nach ihrem ältesten bekannten Texte, Teil 2, Hälfte 1. Berlin, 1902.
Меркс (1905) - Merx A. Erläuterung: Markus und Lukas/Die vier kanonischen Evangelien nach ihrem ältesten bekannten Texte. Teil 2, Hälfte 2. Berlin, 1905.
Морісон - Morison J. Практичні коментарі на Gospel according to St. Matthew. London, 1902.
Стентон – Stanton V.H. The Synoptic Gospels / The Gospels як історичні документи, Part 2. Cambridge, 1903. Толюк (1856) - Tholuck A. Die Bergpredigt. Gotha, 1856.
Толюк (1857) – Tholuck A. Commentar zum Evangelium Johannis. Gotha, 1857.
Хейтмюллер - див. Йог. Вейс (1907).
Хольцманн (1901) – Holtzmann H.J. Die Synoptiker. Tübingen, 1901.
Хольцманн (1908) – Holtzmann H.J. Evangelium, Briefe und Offenbarung des Johannes / Hand-Commentar zum Neuen Testament bearbeitet von H. J. Holtzmann, R. A. Lipsius etc. Bd. 4. Freiburg im Breisgau, 1908.
Цан (1905) – Zahn Th. Das Evangelium des Matthäus / Commentar zum Neuen Testament, Teil 1. Leipzig, 1905.
Цан (1908) – Zahn Th. Das Evangelium des Johannes ausgelegt / Commentar zum Neuen Testament, Teil 4. Leipzig, 1908.
Шанс (1881) – Schanz P. Commentar über das Evangelium des heiligen Marcus. Freiburg im Breisgau, 1881.
Шанс (1885) - Schanz P. Commentar über das Evangelium des heiligen Johannes. Tübingen, 1885.
Шлаттер – Schlatter A. Das Evangelium des Johannes: ausgelegt für Bibelleser. Stuttgart, 1903.
Шюрер, Geschichte – Schürer E., Geschichte des jüdischen Volkes im Zeitalter Jesu Christi. Bd. 1-4. Leipzig, 1901-1911.
Едершейм (1901) - Edersheim A. The life and times of Jesus the Messiah. 2 Vols. London, 1901.
Еллен - Allen W.C. Critical і exegetical commentary of Gospel, до st. Matthew. Едінбург, 1907.
Елфорд - Alford Н. The Greek Testament in four volumes, vol. 1. London, 1863.
