Знаменитий гуморист написав до болю зворушливу розповідь, повну глибокого сенсу, що змушує задуматися про життя, про бажання жити і насамперед залишатися людиною, здатною до розуміння та співчуття. Саме про це розповідь знаменитого О. Генрі «Останній лист», короткий змістякого буде описано у цьому матеріалі.
Майстер жанру «коротка розповідь» народився 11 вересня 1862 року у місті Грінсборо, штат Північна Кароліна. Пробував себе у різних професіях. Він працював і бухгалтером у фірмі нерухомості, і креслярем у земельному управлінні, і касиром у банку. Перший письменницький досвід набув, працюючи у гумористичному тижневику у місті Остіні. Тонкий гумор і несподівані розв'язки притаманні його оповіданням. Протягом його творчого життя було написано близько 300 оповідань, повне зібрання його творів складає 18 томів.
Короткий зміст твору О. Генрі «Останній лист» можна описати так: у кімнаті проживають дві молоді дівчата, одна з яких захворіла на запалення легенів. Хвороба почала прогресувати, лікар пацієнтки неодноразово вказував на пригнічений настрій останньої, молода дівчина вбила собі в голову, що помре, коли останній лист впаде з дерева. За вікном кімнати ріс плющ, який боровся з осінньою негодою, кожен листочок рослини відривався і відлітав під натиском нещадного вітру. Старий невдаха-художник, який до того ж відрізняється поганим і буркотливим характером, мріє прославитися, написавши свій художній шедевр, знав історію дівчини, яка мешкає поверхом вище.
У нашому короткому змісті «Останнього аркуша» О. Генрі хотілося б відзначити, що автор, описуючи складний і невживливий характер сусіда-художника, не виділяє його, не симпатизує, але й не критикує, вся повнота картини розкривається в останніх кількох словах молодої дівчини, яка описує недавні події з життя сусідки, що одужує. Молодий організм узяв гору над хворобою, а причиною одужання став саме останній лист, який залишився на плющі. День у день він боровся за життя, він не хотів здаватися. Ні вітер, ні наближення зими не змогли злякати його, і цей крихітний клаптик життя надихнув дівчину, і вона захотіла одужати, захотіла знову жити.
Вище у короткому змісті «Останнього листа» О. Генрі йшлося про старого художника, який наприкінці оповідання вмирає. Вмирає він швидко, також захворівши на запалення легенів, його знаходять непритомний на підлозі в його кімнаті в мокрому одязі, і ніхто не дізнається причину його вчинку. І лише через кілька днів, виходячи зі слів самих дівчат, читач зрозуміє, що своє життя поставив на цей кінець на перший погляд нестерпний старий, серце якого було по-справжньому чистим, саме він врятує вмираючу дівчинустворивши свій шедевр. Старий намалював останній лист дерева і прикріпив його до гілки. А сам застудився цієї ночі.
Постарілий і навчений життям старий дасть чудовий урок, який дорожчий за всі слова, який ніколи не забуде ця дівчина, і завдяки йому вона по-новому подивиться на життя. Старий урятував людину і здійснив свою золоту мрію. Такий воістину надихаючий і водночас зворушливий розповідь О. Генрі «Останній лист», короткий зміст якого викладено у цьому матеріалі. Сама розповідь не залишає байдужою і зачіпає до глибини душі.
Бажання жити, боротися за життя, любити його, хоч би яким складним воно здавалося. Так, часом здається, що вона несправедлива, жорстока, але вона прекрасна і неповторна. Часом, щоб усвідомити це, необхідно пройти через труднощі, опинитися на межі життя та смерті. І саме перебуваючи на цьому мерзлякуватому кордоні, усвідомлюєш, як прекрасне життя, як гарні прості оточуючі нас день у день речі: спів птахів, тепло сонця, синьова неба. Як важливо згадувати про це, як необхідно говорити про це дітям, і нехай вам здається, що вони не зрозуміють вас зараз, саме цієї хвилини, але говорити про це варто, вони обов'язково згадають ваші слова, коли прийде час. Короткий зміст книги О. Генрі «Останній лист», описаний вище, може бути саме таким прикладом.
На закінчення, підбиваючи підсумки сказаного вище, хотілося б порекомендувати до прочитання «Останній лист» О. Генрі, короткий зміст якого було представлено вашій увазі в даному матеріалі. Цей твір є одним із найкращих шедеврів автора.
Неможливо не захоплюватись творчістю О. Генрі. Цей американський письменник, як ніхто інший, умів одним розчерком пера розкривати людські вадиі звеличувати чесноти. У його творах немає алегоричності, життя постає таким, яким воно є насправді. Але навіть трагічні події майстер слова описує з властивою йому тонкою іронією та добрим гумором. Пропонуємо до вашої уваги одну з найзворушливіших авторських новел, вірніше її короткий зміст. «Останній лист» О.Генрі - життєствердне оповідання, написане в 1907 році, всього за три роки до смерті письменника.
Дві художниці-початківці, яких звуть Сью і Джонсі, винаймають недорогу квартиру в бідному районі Манхеттена. На їхній третій поверх рідко заглядає сонце, тому що вікна виходять на північ. За склом можна розглянути лише глуху цегляну стіну, обвиту старим плющем. Приблизно так звучать перші рядки оповідання О. Генрі «Останній лист», короткий зміст якого ми намагаємося зробити якомога ближче до тексту.
Дівчата оселилися у цій квартирі у травні, організувавши тут невелику студію живопису. На момент подій, що описуються, на дворі стоїть листопад і одна з художниць серйозно хвора - у неї виявили пневмонію. Доктор, що приходить, побоюється за життя Джонсі, оскільки вона впала духом і приготувалася вмирати. У її гарненькій головці міцно засіла думка: як тільки з плюща за вікном впаде останній лист, настане остання хвилина життя і для неї самої.
Сью намагається відвернути подругу, вселити хоч малу іскру надії, але це погано виходить. Ситуація ускладнюється тим, що осінній вітер безжально зриває листя зі старого плюща, а це означає, що жити дівчині недовго.
Незважаючи на лаконічність цього твору, автор докладно описує прояви зворушливої турботи Сью про подругу, що захворіла, зовнішність і характери героїв. Але ми змушені опустити багато важливих нюансів, оскільки поставили собі за мету передати лише короткий зміст. «Останній лист»… О. Генрі дав своїй розповіді, на перший погляд, невиразну назву. Його розкривається з розвитком сюжету.
У цьому будинку поверхом нижче живе художник Берман. Двадцять п'ять останніх років чоловік, що старіє, мріє про створення свого мальовничого шедевра, але приступити до роботи все не вистачає часу. Він малює дешеві плакати і непробудно п'є.
Сью, подруга хворої дівчини, вважає Бермана дідусем зі поганим характером. Але все ж таки розповідає йому про фантазію Джонсі, її зацикленість на власній смерті і опадаюче листя плюща за вікном. Але чим може допомогти художник, що не відбувся?
Напевно, в цьому місці письменник міг би поставити довгу крапку і завершити розповідь. А нам би довелося співчутливо зітхнути, розмірковуючи про долю юної дівчини, життя якої було швидкоплинним, кажучи книжковою мовою, «мала короткий зміст». «Останній лист» О. Генрі – сюжет із несподіваною кінцівкою, як, втім, і більшість інших творів автора. Тому ставити крапку ще зарано.
Надворі всю ніч вирував сильний вітер із дощем і снігом. Але коли вранці Джонсі попросила подругу розсунути штори, дівчата побачили, що на стебла плюща, що здеревів, все ще тримається жовто-зелений листок. І на другий, і на третій день картина не змінилася – упертий листочок не хотів відлітати.
Підбадьорилася і Джонсі, повіривши, що вмирати ще рано. Лікар, який відвідав свою пацієнтку, сказав, що хвороба відступила і здоров'я дівчини пішло на поправку. Тут мають зазвучати фанфари – диво відбулося! Природа стала на бік людини, не побажавши відібрати у слабкої дівчини надію на порятунок.
Трохи пізніше читачеві належить зрозуміти, що дива відбуваються з волі тих, хто здатний їх чинити. У цьому неважко переконатися, прочитавши розповідь повністю чи хоча б його короткий зміст. «Останній лист» О. Генрі – історія зі щасливим фіналом, але з легким нальотом смутку та світлого смутку.
За кілька днів дівчата дізнаються, що їхній сусід Берман помер у лікарні від пневмонії. Він сильно застудився тієї самої ночі, коли з плюща повинен був упасти останній листок. Жовто-зелена цятка зі стеблинкою і немов живими прожилками художник намалював фарбами на цегляній стіні.
Вселив надію в серце вмираючої Джонсі, Берман пожертвував своїм життям. Так закінчується розповідь О. Генрі «Останній лист». Аналіз твору міг би зайняти не одну сторінку, але ми спробуємо висловити основну його ідею лише одним рядком: «І в повсякденному житті завжди є місце подвигу».
Останній лист
У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-скверу вулиці переплуталися і зламалися в короткі смужки, які називаються проїздами. Ці проїзди утворюють дивні кути та криві лінії. Одна вулиця там навіть перетинає саму себе разів зо два. Якомусь художнику вдалося відкрити дуже цінну властивість цієї вулиці. Припустимо, збирач з магазину з рахунком за фарби, папір і полотно зустріне там самого себе, що йде додому, не отримавши жодного центу за рахунком!
І ось митці натрапили на своєрідний квартал Гринич-Віллідж у пошуках вікон, що виходять на північ, покрівель ХVIII століття, голландських мансард і дешевої квартирної плати. Потім вони перевезли туди з Шостою авеню кілька олов'яних кухлів і одну-дві жаровні та заснували «колонію».
Студія Сью та Джонсі містилася нагорі триповерхового цегляного будинку. Джонсі – зменшувальне від Джоанни. Одна приїхала зі штату Мейн, інша з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом одного ресторанчика на Вольмі вулиці і знайшли, що їхні погляди на мистецтво, цикорний салат і модні рукави цілком збігаються. У результаті виникла спільна студія.
Це було в травні. У листопаді непривітний чужинець, якого лікарі називають Пневмонією, незримо розгулював колонією, торкаючись то одного, то іншого своїми крижаними пальцями. По Східній стороні цей душогуб крокував сміливо, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких провулків, що поросли мохом, він плився нога за ногу.
Пана Пневмонію не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мініатюрна дівчина, малокровна від каліфорнійських зефірів, навряд чи могла вважатися гідним противником для дужого старого глухого кута з червоними кулачищами і задишкою. Однак він звалив її з ніг, і Джонсі лежала нерухомо на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібну палітурку голландського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.
Одного ранку стурбований лікар одним рухом кудлатих сивих брів викликав Сью в коридор.
— Має один шанс… ну, скажімо, проти десяти, — сказав він, струшуючи ртуть у термометрі. – І те, якщо вона сама захоче жити. Вся наша фармакопея втрачає сенс, коли люди починають діяти на користь трунаря. Ваша маленька панночка вирішила, що їй уже не видужати. Про що вона думає?
– Їй… їй хотілося написати фарбами Неаполітанську затоку.
– Фарбами? Нісенітниця! Чи немає в неї на душі чогось такого, про що справді варто було б думати, наприклад, чоловіка?
– Ну, тоді вона просто ослабла, – вирішив лікар. – Я зроблю все, що можу зробити як представник науки. Але коли мій пацієнт починає вважати карети у своїй похоронній процесії, я скидаю п'ятдесят відсотків із цілющої сили ліків. Якщо ви зумієте досягти, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукави носитимуть цієї зими, я вам ручаюся, що матиме один шанс із п'яти, замість одного з десяти.
Після того, як лікар пішов, Сью вибігла в майстерню і плакала в японську паперову серветку доти, доки та не розмокла остаточно. Потім вона сміливо увійшла до кімнати Джонсі з креслярською дошкою, насвистуючи регтайм.
Джонсі лежала, повернувшись обличчям до вікна, ледь помітна під ковдрами. Сью перестала насвистувати, думаючи, що Джонсі заснула.
Вона прилаштувала дошку і почала малюнок тушшю до журнального оповідання. Для молодих художників шлях у Мистецтво буває вимощений ілюстраціями до журнальних оповідань, якими молоді автори мостять собі шлях до Літератури.
Накидаючи для розповіді фігуру ковбоя з Айдахо в елегантних бриджах і моноклем в оці, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона квапливо підійшла до ліжка. Очі Джонсі були широко розплющені. Вона дивилася у вікно і рахувала – рахувала у зворотному порядку.
- Дванадцять, - сказала вона, і трохи згодом: - одинадцять, - а потім: - "десять" і "дев'ять", а потім: - "вісім" і "сім" - майже одночасно.
Сью подивилася у вікно. Що там було рахувати? Було видно тільки порожній, похмурий двір і глуха стіна цегляного будинку за двадцять кроків. Старий-старий плющ із вузлуватим, підгнилим біля коріння стовбуром заплів до половини цегляну стіну. Холодне дихання осені зірвало листя з лози, і оголені скелети гілок чіплялися за цеглу, що обсипалася.
- Що там таке, люба? - Запитала Сью.
- Шість, - ледь чутно відповіла Джонсі. - Тепер вони облітають набагато швидше. Три дні тому їх було майже сто. Голова паморочилася рахувати. А тепер це просто. Ось і ще один полетів. Тепер лишилося лише п'ять.
- Чого п'ять, люба? Скажи своїй Сьюді.
- Листя. На плющі. Коли впаде останній лист, я помру. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар не сказав тобі?
- Вперше чую таку дурість! - З чудовою зневагою відпарувала Сью. - Яке відношення може мати листя на старому плющі до того, що ти видужаєш? А ти ще так любила цей плющ, бридка дівчинко! Не будь дурнею. Та ще сьогодні лікар казав мені, що ти скоро одужаєш… дозволь, як же це він сказав?.. що в тебе десять шансів проти одного. Адже це не менше, ніж у кожного з нас тут у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або йдеш повз новий будинок. Спробуй з'їсти трошки бульйону і дай твоїй Сьюді закінчити малюнок, щоб вона могла збути його редактору та купити вина для своєї хворої дівчинки та свинячих котлет для себе.
- Вина тобі купувати більше не треба, - відповіла Джонсі, пильно дивлячись у вікно. – Ось і ще один полетів. Ні, бульйону я не хочу. Отже, залишається лише чотири. Я хочу бачити, як впаде останній лист. Тоді помру і я.
- Джонсі, люба, - сказала Сью, нахиляючись над нею, - обіцяєш ти мені не розплющувати очей і не дивитися у вікно, поки я не закінчу працювати? Я маю здати ілюстрацію завтра. Мені потрібне світло, бо я спустила б штору.
- Хіба ти не можеш малювати в іншій кімнаті? – холодно запитала Джонсі.
— Мені хотілося б посидіти з тобою, — сказала Сью. - А крім того, я не бажаю, щоб ти дивилася на це безглузде листя.
— Скажи мені, коли скінчиш, — заплющуючи очі, вимовила Джонсі, бліда й нерухома, як повалена статуя, — бо мені хочеться бачити, як впаде останній аркуш. Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Мені хочеться звільнитися від усього, що мене тримає, – летіти, летіти все нижче й нижче, як одне з цих бідних, втомлених листків.
- Постарайся заснути, - сказала Сью. - Мені треба покликати Бермана, я хочу писати з нього золотошукача-самітника. Я найбільше на хвилинку. Дивись, не ворушись, поки я не прийду.
Старий Берман був художником, який жив на нижньому поверсі під їхньою студією. Йому було вже за шістдесят, і борода, вся в завитках, як у Мойсея Мікеланджело, спускалась у нього з голови сатира на гномове тіло. У мистецтві Берман був невдахою. Він усе збирався написати шедевр, але й не почав його. Вже кілька років він не писав нічого, крім вивісок, реклам тощо мазні заради шматка хліба. Він заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким професіонали-натурники виявлялися не по кишені. Він пив запоєм, але все ще говорив про свій майбутній шедевр. А в іншому це був злий дідок, який знущався з будь-якої сентиментальності і дивився на себе, як на сторожового пса, спеціально приставленого для охорони двох молодих художниць.
Сью застала Бермана, що пахнув ялівцевими ягодами, в його напівтемній комірчині нижнього поверху. В одному кутку двадцять п'ять років стояло на мольберті незаймане полотно, готове прийняти перші штрихи шедевра. Сью розповіла старому про фантазію Джонсі і про свої побоювання щодо того, як би вона, легка і тендітна, як листок, не відлетіла від них, коли ослабне її неміцний зв'язок зі світом. Старий Берман, чиї червоні глади дуже помітно сльозилися, розкричався, глузуючи з таких ідіотських фантазій.
– Що! – кричав він. - Чи можлива така дурість - помирати від того, що листя падає з проклятого плюща! Перший раз чую. Ні, не хочу позувати для вашого ідіота-самітника. Як ви дозволяєте їй забивати голову такою нісенітницею? Ах, бідолашна маленька міс Джонсі!
- Вона дуже хвора і слабка, - сказала Сью, - і від лихоманки їй спадають на думку різні болючі фантазії. Дуже добре, містере Бермане, якщо ви не хочете мені позувати, то й не треба. А я все-таки думаю, що ви неприємний старий ... неприємний старий базіка.
– Ось справжня жінка! – закричав Берман. – Хто сказав, що я не хочу позувати? Ідемо. Я йду з вами. Півгодини я говорю, що хочу позувати. Боже мій! Тут зовсім не місце хворіти на таку гарну дівчину, як міс Джонсі. Колись я напишу шедевр, і ми всі поїдемо звідси. Так Так!
Джонсі спала, коли вони піднялися нагору. Сью спустила штору до самого підвіконня і зробила Берманові знак пройти до іншої кімнати. Там вони підійшли до вікна і зі страхом глянули на старий плющ. Потім переглянулись, не кажучи жодного слова. Ішов холодний, наполегливий дощ навпіл зі снігом. Берман у старій синій сорочці сів у позі золотошукача-самітника на перевернутий чайник замість скелі.
Дві молоді художниці Сью та Джоанна разом знімають невелику студію у богемному кварталі Нью-Йорка. Холодним листопадом Джоанна тяжко хворіє на пневмонію. Цілими днями вона лежить у ліжку і дивиться у вікно, що виходить на сіру стіну сусідньої будівлі. Стіна увита старим плющем, що облітає під поривами осіннього вітру. Джоанна вважає опадаючі листочки, вона впевнена, що помре тоді ж, коли вітер забере останній лист з лози. Лікар повідомляє Сью, що ліки не допоможуть, якщо Джоанна не відчує хоч якоїсь цікавості до життя. Сью не знає, як допомогти хворій подрузі.
Сью заходить до сусіда Бермана, щоб попросити його позувати для ілюстрації до книги. Вона розповідає йому, що Джоанна впевнена у своїй швидкій смерті разом з останнім листком плюща, що полетів. Старий п'ючий художник, озлоблений невдаха, який мріяв про славу, та так і не почав жодної картини, тільки сміється з цих безглуздих фантазій.
Наступного ранку подруги бачать, що один єдиний лист плюща все ще чудово залишається на місці, і всі наступні дні теж. Джоанна оживає, вони вважає це знаком того, що треба продовжувати жити. Провідуючий Джоанну лікар повідомляє їм, що старий Берман відправлений до лікарні із запаленням легенів.
Хвора швидко йде на виправлення і незабаром її життя поза небезпекою. Тоді Сью розповідає подрузі, що старий художник помер. Запалення легенів він отримав, малюючи дощової і холодної ночі на стіні сусідньої будівлі той самий самотній лист плюща, що не відлетів, який врятував молодій дівчині життя. Той шедевр, який він збирався написати все життя.
Дві юні дівчата-художниці приїхали з глибокої провінції до Нью-Йорка. Дівчата близькі подруги дитинства. Звали їх Сью та Джонсі. Вирішили зняти собі житло, бо друзів та родичів у такому більшому місті вони не мають. Квартиру обрали у кварталі Грінвіч-Віллідж, на останньому поверсі. Усі знають, що у цьому кварталі проживають люди пов'язані з творчістю.
Наприкінці жовтня початок листопада було дуже холодно, дівчат не мали теплого одягу, і Джонсі захворіла. Діагноз медика засмутив дівчат. Хвороба запалення легень. Лікар сказав, що має один шанс на мільйон вибратися. Але в дівчини зникла іскра у житті. Дівчата просто лежить на ліжку, дивиться у вікно, потім на небо, на дерева і чекає на час своєї смерті. Вона бачить дерево, з якого обсипається листя. Для себе вирішує, що як тільки обірветься останній лист - вона піде в інший світ.
Сью шукає способи підняти подругу на ноги. Вона зустрічає старця Бермана, він художник, який мешкає поверхом нижче. Майстер все збирається створити витвір мистецтва, але в нього ні як не виходить. Дізнавшись про дівчину, старий засмутився. До вечора почалася сильна буря з дощем і грозою, Джонсі знала, що з ранку листа на дереві не стане, як і її самій. Але яке було її здивування, що після такої стихії листок утримався на дереві. Джносі це дуже здивувало. Вона червоніє, стає соромно і раптом їй захотілося жити і боротися.
Прийшов лікар, він помітив виправлення організму. Шанси вирівнялися 50% на 50%. У будинок знову прийшов лікар, організм почав видертися. Лікар сказав що по будинку ходить епідемія, і старий з нижнього поверху теж захворів на недугу і може Наступного дня візит лікаря був більш радісним, так як він сказав чудову новину. Джонсі житиме і небезпека минула.
Увечері Сью дізнається, що художник знизу помер від недуги, організм перестав битися з хворобою. Берман захворів тієї жахливої ночі, коли природа вирувала. Він зобразив цей лист плюща і під сильним дощем і холодним вітром заліз на дерево, щоб прикріпити його. Бо на плющі не залишилося тоді жодного листочка. Творець таки створив свій чудовий шедевр. Таким чином він урятував життя дівчини і віддав у жертву своє.
Книга складається із трьох частин. Оповідач американець-емігрант та журналіст Джейк Барнс. Місце дій першої частини Парижа, Франції. Тут Джейк взаємодіє з низкою інших американських емігрантів.
О. Генрі
Дві молоді художниці, Сью та Джонсі, винаймають квартирку на верхньому поверсі будинку в нью-йоркському кварталі Грінвіч-Віллідж, де здавна селяться люди мистецтва. У листопаді Джонсі хворіє на пневмонію. Вердикт лікаря невтішний: «У неї один шанс із десяти. І те, якщо вона сама захоче жити». Але Джонсі втратила інтерес до життя. Вона лежить у ліжку, дивиться у вікно і вважає, скільки листя залишилося на старому плющі, який обвів своїми пагонами стіну навпроти. Джонсі переконана: коли впаде останній лист, вона помре.
Сью розповідає про похмурі думки подруги старого художника Бермана, який живе внизу. Він давно збирається створити шедевр, але поки що в нього щось не клеїться. Почувши про Джонсі, старий Берман страшенно засмутився і не захотів позувати Сью, яка писала з нього золотошукача-самітника.
Наступного ранку виявляється, що на плющі залишився один-єдиний лист. Джонсі стежить за тим, як він пручається поривам вітру. Стемніло, пішов дощ, ще дужче задув вітер, і Джонсі не сумнівається, що вранці вона вже не побачить цього листа. Але вона помиляється: на її велике подив, лист-сміливець продовжує боротися з негожею. Це справляє на Джонсі сильне враження. Їй стає соромно своєї малодушності, і вона знаходить бажання жити. Доктор, що відвідав її, відзначає поліпшення. На його думку, шанси вижити та померти вже рівні. Він додає, що сусід знизу теж підхопив запалення легень, але у бідолахи шансів на одужання немає. Ще через день лікар заявляє, що тепер життя Джонсі поза небезпекою. Увечері Сью повідомляє подрузі сумну звістку: у лікарні помер старий Берман. Він застудився тієї ночі, коли плющ втратив останній аркуш і художник намалював новий і під проливним дощем і крижаним вітром прикріпив його до гілки. Берман таки створив свій шедевр.
Джонсі і Сью, дві молоді художниці-початківці, винаймають квартиру на верхньому поверсі одного з будинків нью-йоркського кварталу Грінвіч-Віллідж. Там споконвіку селяться люди, які мають безпосереднє відношення до мистецтва. У листопаді Джонсі дізнається, що хвора на пневмонію. Лікарі повідомляють дівчині, що її шанси приблизно дорівнюють 10 відсоткам, і вона виживе лише якщо сильно захоче жити. На жаль, Джонсі втратила інтерес до життя. Вона нерухомо лежить у ліжку і дивиться у вікно, вважаючи, скільки листя залишилося на обвив стіну навпроти плющі. Джонсі здається, що вона помре як тільки з дерева впаде останній лист.
Сью ділиться похмурими думками подруги з Берманом, старим художником, який мешкає в цьому ж будинку. Він все життя мріє створити шедевральний твір, але досі йому мало що виходило. Берман, почувши про біду Джонсі, неймовірно засмутився. У нього зникло бажання позувати Сью, яка писала з нього портрет золотошукача-самітника.
Наступного ранку на плющі залишається один-єдиний останній лист. Джонсі стежить за тим, як вітер щосили намагається його зірвати, але лист уперто протистоїть стихії. Надворі темніє, падає дрібний дощ, вітер посилюється. Джонсі вже не сумнівається, що вранці не побачить цього останнього листа. Але вона помилилась. На її подив, хоробрий лист продовжать битися, і не відривається навіть за найпотужніших атак вітру. Джонсі вражена тим, що відбувається. Їй соромно перед собою через свою малодушність. Дівчина знаходить у собі бажання продовжувати жити. Лікар, який приходить з метою оглянути хвору, повідомляє їй про позитивні зміни. Він каже, що шанси Джонсі на життя та на смерть приблизно однакові. Він додає, що її сусід знизу теж хворий на запалення, але у нього немає жодних шансів вижити.
Проходить кілька днів, і лікар повідомляє, що життя Джонсі у безпеці. Увечері того ж дня Сью приходить до Джонсі і повідомляє, що старий Берман помер. Застудився він тієї нещасної ночі, коли з плюща впав останній лист. Художник намалював новий лист, який під проливним дощем та вітром прикріпив до дерева. Берман таки створив шедевр, про який мріяв.
